ПОГЛЯД
 «ДУХОВНІСТЬ» І «БЕЗДУХОВНІСТЬ» МЕДІАПРОСТОРУ

Хоч я і взяв у назву цієї репліки не зовсім коректну бінарну опозицію, та все ж прошу звернути увагу на лапки, в які схоплено опірні поняття. Ці лапки може побачити лише прихильник друкованих засобів масової комунікації, тоді як любителі радіо й телебачення цілком залежні від уміння ведучого донести інтонаційно чи завдяки міміці прихований скепсис. А спонукало мене до цієї репліки формулювання одного з тематичних напрямків ІV Міжнародної конференції «Художня творчість у контексті проблем її вивчення: семантика духовності» (м. Бар, 27-29 жовтня 2017 року). Сформульовано було так: «Духовні пріоритети в журналістиці та бездуховність медіапростору».

Не став би накидати на поняття «медіапростір» таких мірок, як «духовність» чи «бездуховність», адже тоді доведеться дуже довго узгоджувати термінологію. Доведеться згадати, що гроші – не добро і не зло, бо ж це тільки інструмент, яким людина користується задля зла чи для блага. Так само інтернет-простір: бджілка там шукає медоноси й продукує мед, а муха, хоч теж медок полюбляє, більше уваги приділяє фекаліям, смакує їх і репостить, сиріч поширює. Причому і та, й та мають право на існування в природі (тобто в медіапросторі). І тут якраз постає питання, наскільки й чим той простір обмежений.

Отож медіапростір я став би аналізувати не за критерієм духовності/бездуховності, а за означенням суспільства: демократичне/тоталітарне. Одна з рис тоталітарного суспільства – це намагання держави максимально контролювати умонастрої народу, і не просто аналізуючи медіапростір, а формуючи його й форматуючи. Тут є свої плюси та мінуси.

Плюси: держава фінансує галузі мас-медіа та книговидавництва. Лояльні журналісти, письменники й перекладачі не мусять думати, чим завтра прогодувати себе і свою родину; в засобах масової інформації – стабільна зарплатня, у державних (а інших немає) видавництвах – наперед затверджені й підкріплені щедрими авансами тематичні плани. Далі: на рівні державного замовлення – створення в медіа та мистецьких галузях Образу людини, якою вона має бути за панування цієї влади. А це – суцільний пафос і пропаганд-позитив або ж зображення огидного персонажа, який за три дії стандартної театральної постановки цілковито перевиховується (чималу роль у його прозрінні відіграє, звичайно ж, колектив). У цьому є свій сенс: людина, яка відпрацювала тяжку зміну на підприємстві, де щодня бачить не надто приємні, а то й обурливі реалії, увечері читає в пресі чи бачить у телевізорі щось цілком усміхнено-протилежне. Розрахунок на те, що вона думає: «Це ж десь так і є! Це ж і нам цього прагнути треба! І нам щось міняти на краще!» Але, на жаль, далі міркувань та мрій діло, як правило, не йде. Отже, про мінуси.

Це насамперед глибина котловану ім. А.Платонова, яку людина бачить між матеріалами медіа та своїм життям. І якщо в когось передовик відсталого колгоспу чи токар-орденоносець викличуть замилування й бажання рівнятись на них, то в когось – здоровий скепсис, плювок і матюк. Бо реально споживач медіаоптимізму живе в руїні, з якої вихід – хіба на край поля ногами вперед. Другий мінус тоталітарного устрою засвідчує інтелігенція, котру Ленін назвав лайном, оскільки розумів, що вона не попре на його революційні заклики так просто, як голодний пролетаріат, якому і втрачати нічого, не поскаче, як осел за морквинкою. Інтелігенція, маючи знання і доступ до джерел знань, усіма доступними засобами завше запитує владу та інертну громадськість: «Чому саме ТАК, а не ОТАК?» Не забуваймо, що ніяка самодержавна, тоталітарна формація не терпить альтернативи. Звідси – цензура. Звідси – всяке переслідування дисидентів: хто не з нами – той проти нас. А це розв’язує руки державцям під будь-яким приводом морально й фізично нищити інакодумців і загалом правдошукачів. Коли держава має на контролі всю копіювальну техніку в країні, може за особливостями друку відстежити, де та примітивна друкарська машинка, на якій наклацано той чи той текст, це свідчить про те, що держава без афішування у ЗМІ своєю силою і владою проголосила монополію не лише на торгівлю алкогольними та тютюновими виробами, а й на медіапростір. Породжуючи таким чином самогоноваріння й самвидав. І якщо за перше карали ще не так уже й щоб, то другий уважався політичним злочином. Одне слово, тотальний контроль держави над медіапростором – це десятки тисяч зламаних доль і те варіння у власному соку, яке призводить лише до виварювання, а чим же ти зробиш сіль солоною, коли вона втратить свою солоність? Вона тоді годиться тільки на те, щоб кинути її під ноги (Матвія, 5:13).

Отже, навіть найсуворіша тоталітарна система мусить мати клапани, і не так для випускання суспільної пари, як для створення ілюзії цього випускання. Свого часу одному поважному професорові я поставив запитання: «Чому Олександр Ковінька відбарабанив свої одинадцять, Остап Вишня – свою десятку, а от, наприклад, Павло Глазовий не просто гуляв на волі, а широко друкувався, виступав у козирних концертах країни, його транслювали радіо й телебачення?» І отримав я від сивочолого професора коротку, але ємку відповідь: «Бо він для влади був нешкідливий». Так само, додам, як і неурАзливий Степан Олійник, і сміхотливий гуморист-шістдесятник Андрій Крижанівський, і цілком виїзний сатирик Олег Чорногуз, і по-доброму кусючий Євген Дудар… Як і багато хто ще із сатириків, які широко замахувались, та легенько ляскали. Своїх. Усереднених (читайте – безіменних) хапуг, п’яниць, бюрократів… А вістря політичної сатири за часів радянської імперії було спрямоване в один бік – на Захід. Із називанням імен і однобоким наведенням фактажу (тут вам і Галан, і Маківчук, і той-таки Остап Вишня). На початку двотисячних зі старої когорти маститих дещо переорієнтувались непримиренні друзі Олег Чорногуз і Євген Дудар, показуючи у своїх фейлетонах, що вороги в нас не тільки на Заході. І, може, віддаючи давні борги, тобто помщаючись за роки вимушеного сатиричного лицемірства. За страх одних, самозбереження других і наживу третіх.

Тепер про плюси та мінуси суспільства демократичного. Оскільки я не безпідставно переконаний, що демократії в чистому вигляді в жодній країні світу не існує, то пропоную поняття «демократичне суспільство» розуміти як «суспільство з явними ознаками демократії». Явними або ж афішованими. Свобода слова і друку. Приватні теле- й радіокомпанії. Ніяких політичних переслідувань, оскільки серйозних політичних конкурентів прибирають так, що комар дула (або КамАЗівського бампера) не підточить, а їхніх розгублених приблюдків прибирають до рук. Демократичної грошви ж іще ніхто не відміняв! А в декого й не віднімав.

А ось вам і мінус. Згідно з положенням науки синергетики, хаос тяжіє до самоорганізації (це як у давнину представники демократичних сил сказали Рюрику: «Прийди нами князювати»). Проте безконтрольне народовладдя – це анархія. А якщо вона ще й підкріплена незліченними томами законів, не відмінених із часів Квазімодо, а також ухвалених Парламентом найновішого скликання… То свої мільйони можна заповісти улюбленому єнотику, а офіційно одружитися зі своєю рукою. І все це буде присутнє в медіапросторі! Із двох причин: поки Єнотик у золоті й Рука у весільній рукавичці, плебс прикутий до ТБ-ящика; поки плебс переймається, як завагітніє Рука від оцього мужика і на що оцей… «Оу, ти куди?! От єнОтина що вичворяє!..» – можна вести міжнародну політику. Або просто спокійно спати.

А спокійно спати можна лише тоді, коли діжка Свіфта розповідає свою казочку і не сплять твої спецслужби (песслужби, персслужби – у різних державоспотворців по-різному). Відомо, що, виправдовуючи своє існування, сталінські спецслужби вигадували нові й нові змови: лікарів, інженерів, військовиків, сільгоспвиробників… І завжди провідні ЗМІ рапортували про чергове успішне викриття. Із відповідним не зовсім заслуженим летальним покаранням.

Зі з’явою мережі Інтернет життя як умовно демократичних, так і явно тоталітарних держав суттєво погіршилось. У бік демократії. Тому що контролювати хаос ручної роботи всередині країни – це одне, а контролювати постійно рухоме звалище інформації всієї планети – це до снаги не кожному державцеві. Один із найнебезпечніших нинішніх тоталітарних режимів – путінський – заповзявся обмежувати громадян РФ у доступі до інформації, зокрема – блокуючи доступ до інтернету. А відповідно Україна заблокувала інтернет-ресурси, котрі небезпідставно вважаються шкідливими для держави. Це означає, що перекривається доступ не до конкретного ресурсу, а до всього інтернету за межами країни. Проте, як свідчить експерт із питань національної безпеки Сергій Нестеренко, сякого-такого ефекту досягла наразі лише Північна Корея, оскільки вона від початку мала внутрішню мережу і до всесвітньої не підмикалася. Росія це спробувала повторити й своїм прикладом показала, що нині це технічно неможливо. Висновок експерта: «Заборона – це не той метод, яким можна щось вирішити у ХХІ столітті. Намагатися щось забороняти в інтернеті так само ефективно, як законодавчо заборонити сходити сонцю».

На всесвітньому інформаційному звалищі під назвою «Інтернет» не діють формати й темники. Це сфера справжньої свободи слова й демократії (а подекуди й анархії). Це простір, де можна обізвати будь-кого будь-яким словом і залишитися безкарним, бо не знаєш, кого обзиваєш, і той, кого ти обклав триповерховим, не знає, хто ти. Це бездуховність медіапростору? Ні, це людська невихованість, озлобленість і дурість. Це те поле, на яке плебс виходить вихлюпнути агресію, щоб не виходити з агресією на майдани. Влада аплодує. Влада підігріває і підігрує. І влада ж це поле обмежує. А обмежує тому, що інтернет дозволяє поглянути на актуальну проблему з різних боків, із різних поглядів, у різних ракурсах. Зомбоящик і проплачена преса тут буксують. Пряма пропаганда не діє.

Кожен на інфозвалищі шукає і знаходить своє. Медіапростір, який нині творять не лише журналісти, письменники, а й – в інтернеті – будь-хто, є такий же духовний чи бездуховний, як кухонний ніж. І цей ніж не винен, коли ним орудує вбивця, котрий сприймає інформацію однобоко або ж однобоку інформацію. Людина інтелектуальна, високоморальна, духовна шукає в інтернеті одне, тупа і ница – інше. Першій людині її інтелект, моральність і вихованість дозволять критично сприйняти інформацію для тупих і зазомбованих, а також нетолерантну. Ці її якості – своєрідний імунітет від довіри до всього, що виливається в медіапростір.

Утім, іще здоровіша позиція людини розумної в сучасному світі інформаційного «білого шуму» – це зробити «крок убік». Хоча, як уважає французький письменник Мішель Уельбек, не треба навіть кроку. «Досить витримати паузу, вимкнути радіо, вимкнути телевізор… […] Більше не брати участі, більше не знати, тимчасово призупинити будь-який прийом інформації», – пише він у збірнику есеїв «Світ як супермаркет». Отже, людина, в принципі, вільна у своєму виборі, якщо має для цього достатній ресурс: розум у голові й доступ до альтернативних ЗМІ. Зрештою, на будь-якому комунікаційному пристрої є кнопка «Off».

Олександр СТУСЕНКО

 <<<