ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА

Щорічно урочисто шануємо ми пам'ять Тараса Шевченка. Але суть його Заповіту ще не відома для більшості його шанувальників. Одні вважають його демократом, інші соціалістом, багато хочуть бачити його, як селянського поета. Таким подають його учням шкіл та студентам. Але є інший Шевченко, який заповів  нам - свої «печалі, ті незримі скрижалі незримим писані пером», скрижалі свого Заповіту. Що значать ці слова? Це, що трактував він свій Заповіт, як свою проповідь трактували апостоли: - бо й вони, як і він, писали свої слова не так, як Мойсей, «не на скрижалях кам'яних, а на плотських скрижалях сердець», - на незримих скрижалях! І - як слова апостолів, і його слова «були писані не чорнилом, а Духом Бога живого» - отже незримим пером! — для тих, в кого «бог віку цього не осліпив розум». «Не плугом, а мечем слова хотів він орати не поле, а людське серце, розпанахати його й наповнити «живою козацькою», не «мужицькою кров'ю». Ось і таким є Т.Шевченко.

В критичні, переломні часи, хаосу «на вершинах» і розгубленості «на низах», націям, не засудженим на смерть, посилає Вища Сила пророків. Пророком, посланим Україні, був Т.Шевченко, який знав, що за гріхи її «праведно Господь великий» карав Україну. Шевченко був тим пророком і містиком, який відкрив нам за що карає нашу країну Господь, відкрив страшні грядущі дні «страшного судилища» кінця нашої Доби. Відкрив як Україна, коли її сини «схаменуться» (покаються), вийде на правдиву путь з грядущого хаосу. Відкрив хто, яка нова когорта велетнів і яким способом виведе її «із тьми, із смраду, із неволі», з «безумства віку цього», відкрив шлях духовного переродження, духовної революції, заповідаючи, що коли на нього не вступить,- «не стане й сліду на землі» від неї.

Перед оком поета блискавкою пролітала історія козацтва, гетьманщини, її занепаду. Він не міг не дивуватися генієм Хмельницького, але гнівом вибухав на спогад про Переяслав. Як могло так статися? Тому, що п’яний був тоді гетьман Богдан. Що значить п'яний? Значить запаморочений, хвилинний брак мудрості («немудрий»).

Гетьман Самойлович? Цього гріх був більший, бо не тимчасовою пішов стежкою до Москви, виступаючи проти П. Дорошенка. Після стількох років досвіду, він повинен був знати Москву, але не пізнав. Тому гетьман цей у Шевченка вже не лише «п'яний», а – «дурний Самойлович». Це ще нищій щабель  утрати основної чесноти провідної касти - мудрості. Далі - той хто на приказ Петра зруйнував Січ Запорозьку, - Галаган, цей вже «полковник поганий». Не дурний, бо знав що робить підлість, зраду, а поганий, тобто такий, якому бракує другої основної чесноти лицарської - шляхетства душі. Ще нижчий щабель падіння - за Катерини - інші народи повставали, билися «тільки ми сиділи нишком, слава Богу». Не рухалися, як вода стояча-нерухома. І це був знак чогось гіршого - вже не запаморочення розуму, не брак мудрості та шляхетності душі, це був брак відваги, третьої основної прикмети касти лицарської. І нарешті за останнього гетьмана Кирила Розумовського  брак трьох цих прикмет виступає в усій силі, коли  гетьман Кирило зі старшинами «пудром обсипались та цариці патинки лизали». Коли колишня каста героїчна козацька обернулася в куртизанів, в «лакеїв в золотій оздобі». А далі пішли «шашелі» і просто «грязь Москви», плебеї.

Що значить утрата трьох основних прикмет правлячої касти? Втрата мудрості - значить дати себе обдурити, втрата шляхетності - дати себе підкупити, втрата відваги - дати себе стероризувати, залякати. Там, де до такої духовної кастрації доводить себе правляча каста, де занепадає її провідницький дух, - там обездушеним, мов у летаргічнім сні, валяється тіло нації - не бачить, не чує, не розуміє, не говорить, не рухається. Щоб підкреслити занепад цього духу, зазначає Шевченко, що Богдан був з аристократії козацької, Самойлович до неї прийшов - з поповичів, а Розумовський - з простих козаків. Згадує Шевченко і про блискучі постаті в цім процесі - Дорошенко, Мазепа, Гонта, Полуботок, Гордієнко, але вони не втримали - тільки сповільнили трохи - процес занепаду духу козацького в старшини. Це й привело до того, що без того духу – «Україна заснула», а народна маса, тіло нації, обернулася в «похилених рабів», в плебеїв-гречкосіїв, в мільйони «свинопасів».  Таке було бачення Шевченка приспаної України його часів.

Мовою притчі вказує поет чому така, з відмерлим духом, каста провідна втратила державу. Пустиня духовна з сонних душ, привела до пустині політично-національної, коли завмирали всі основні прикмети нації, яка творить власну державу. І тут Шевченко дає ясну формулу того процесу, про який оповідає притчами. З обуренням, з жалем і гнівом бачив він, що Україна перестала бути державною нацією. Чому? Перше - бо вже в ній «нема Січі, нема й того, хто всім верховодив», тобто – зникла правляча верства, зникла власна влада - перша прикмета поняття держави. Замість власної влади - чужі московські «капрали Україну правили».

Друга прикмета націй - своя власна територія. Була вона в Україні? Ні. Це «Ні» вбрав він у геніальну лаконічну формулу - ми жили «на нашій, не своїй землі». На нашій, та не на своїй території. Бо степи наші були Москвою «запродані жидові й німоті». А на Україні, «що з Богданом ляха задавила, байстрюки Катерини сараною сіли» на нашій, але вже не своїй землі.

Нарешті третя прикмета державної нації - за владою, територією – є населення. Чи було воно? - теж ні, бо в нього скаржиться Україна, що «сини її на чужій роботі», наймитами чужинця, завойовника раби. Людність, як і територія, як влада - не була власністю нашою, вона була власністю завойовницької орди.

Знав Т.Шевченко, що нічого великого не зробить людина, якщо не переродиться духом. В світі фізичному чи суспільному  люди є різні. Є «орли сизі», з орлиним оком, з шляхетною кров'ю. Є й інші «кастрати німії», "донощики і фарисеї", люди «овечої натури», «оглухлі», невразливі на ніщо велике. Підкреслював теж настирливо, що згине Україна, коли на її чолі не стане та особлива порода людей з «сміливим серцем», яка - одна вона - розплющить очі сліпим і «люд окрадений спасе». По різному уявляв собі тих обранців долі. Були це  люди меча, були це і люди, які воювали словом, що в них «пламенем взялось», вогнем палило серця на боротьбу і жертву.

Князь Семигородський Бетлен Габор за 20 років до Хмельниччини говорив про запоріжців: «Вони ще перевернуть Польщу, коли знайдуть для своїх змагань розумного і шляхетного вождя та ініціатора». Тоді так і сталося, станеться і тепер щось подібне.  Коли знайдемо собі вождів подібних духом і розумом до хмельничан, не літеплих «тверезих і тихих» спекулянтів від політики, які для лакомства нещасного, для ідилії, для свого спокою готові продати Вітчизну для якогось «союзу», «федерації», взагалі для «лояльної співпраці» з ворогом, який несе нам, як нації, смерть.

Повернемося до Шевченка, з його гарячою любов'ю до України, з його гарячою ненавистю до катів, з його погордою до донощиків і фарисеїв, до людей з переламаним хребтом. Шевченко застав вже в повній політичній агонії «малоросійське дворянство», тих нащадків «козацького панства» в Україні. Але все ж була тоді українська суспільна верхівка повна спогадів про славне минуле, про націю українську, як зовсім окрему націю,  про Україну як про свою «отчизну», за яку не кожний ще уважав Росію. То були ще часи не відшумілої слави. А чужоземні мандрівники підкреслювали в ті часи почуття ненависті до москалів, яке панувало серед українського панства.

Шевченко питав, не чому впала Україна, а - за що? Знав він, що гнів Божий впаде на звиродніле людство і все станеться не тому що, а за те що. За чиїсь провини.

Причину цієї національної катастрофи знаходив Шевченко насамперед в дегенерації нашої провідної верстви, в дегенерації пастирів. З голови риба смердить. Проти цієї верстви і звертається поет своїм караючим словом. Звироднілі нащадки панства козацького, які за миску сочевиці продали займанцям право первородства у своїй землі, право правити нею, - ось хто завинив, на думку поета, за політичний, економічний і моральний занепад України.

Каже поет: «Коли б не похилилися раби, то не стояло б над Невою отих осквернених палат» деспотів. Глузує: «Дрібніють люди на землі, ростуть і висяться царі». Не тому терплять люди, що гноблять їх царі, а тому їх гноблять, що дрібніють вони душею. Тому гноблять нащадків хмельничан, що не в Богдана – «не в батька діти» вдалися.

Жили колись славні діди, що клали голови за правду, та лежать тепер, а над ними могили синіють.  А онуки? Жито панам сіють! Нараховує на Україні поет лише одного козака – протестанта із мільйонів свинопасів, які на все лихо і зло лише «дивились і мовчали та мовчки чухали чуби, німії підлії раби». Або робили, як той Ярема: «заплаче, та й знову до праці», у ярмо всякого хама, що над ним коверзував. І чого мали для себе «якогось раю бажати», коли вміли лише «в ярмі ходити»? Кара впала на Україну – за провину усіх; на одних за те, що були катами, на других за те, що були рабами.

Встане Україна – читаємо в «Кобзарі» - коли ті, що оглухли й похилилися, що нагинались, бо не знали, як той Ярема, що крила у них за плечима виросли, коли вони пізнають, що не рабами створив їх Господь, коли повірять, що «небо дістануть, коли полетять», коли зірвуться до боротьби «за святую правду-волю», за волю Христа. Встане Україна, коли підростуть її малі діти і «на ворога встануть».

Коли таке прозріння, коли така віра спалахне в їх душі, тоді тільки вложить Господь до їх рук караючого меча своєї справедливості. Тільки тоді, коли в обороні нації, коли в обороні гноблених знову стануть Галайди і Хмельницькі. Тільки їхніми руками Господь «карає неправих, правим помагає». Залишиться Україна у рабстві аж доти, доки її «малі діти на ворога встануть». «Сім’ю вольну, нову», нову суспільність, в якій би панувала справедливість Божа, зможуть вибороти лише люди вільні духом. Якими є ці люди? Це ті, каже Шевченко, що пізнають Правду Христа: «Пізнайте Істину, і Істина визволить вас!» Це ті, які зі своїх жил вицідять гнилу сукровату кров невільників, а  наллють натомість живої, чистої, святої, козацької крові. Лише вони розірвуть кайдани.

Шевченко вживає вираз – «Свята Правда». Тому і вибороти її зможуть тільки люди «святої козацької крові», або, як каже, «лицарі святії». Хочете знищити неправду? То пізнайте правду і боріться за неї! Це і є сенс його – «борітеся – поборете!». Коли за Його правду, то «вам Бог помагає». Як колись їхні предки, такі люди мають право благати Бога, щоб він «розв’язав наші руки рукою твердою своєю», щоб допоміг їм і тепер «стать на ката знову». Читаємо: «преподобні славлять ім’я Боже, і мечі в руках їх добрі, острі обоюду». Ось до чиїх рук дасть Бог свого меча, до рук «преподобних», або «святих лицарів», які зненавиділи зло і готові битися за його правду.

Лише таким допоможе. Лише тоді з неволі вирветься нація, думає Шевченко, коли з неї народяться вожді, не Юди та Іроди або прибічники Варави, не «донощики і фарисеї», які узурпують право стояти на чолі народу, а ті лицарі святії, які правду Божу проголосять правдою своєї нації. Їм, сильним духом, допоможуть і їх народові – небесні сили. Біля них, та їх справи «сторожа власне з того світу» не дасть розпинати їх країну. На їхній стороні боротимуться, їм. допомагатимуть «душі праведних і сила архістратига Михаїла», покровителя Києва, що їхніми руками тут на землі знову переможе дракона. Руками тих, душі яких пропечені «огнем Божественного слова», яке у них «пламенем взялось і огнено заговорило». Руками тих, які, коли не можуть «серцем жити й Бога хвалити», мають в собі сили, щоб неправду «проклинати і світ запалити» очищаючим вогнем, - світ, що лежить у злі.

Таким та їх нації Бог допомагає. Їх рукою карає неправду і визволяє народи. Лише такі люди прищеплюють своєму народові віру у перемогу Божої Справедливості. Їх героїчна душа, їх віруюче серце, їх тверді руки знаходять допомогу вищої сили. Лише їх веде шляхом визволення нації Боже Провидіння.

Так заповів він нам - свої печалі, ті незримі скрижалі незримим писані пером. Кожне слово Т. Шевченка є актуальним і сьогодні, в ньому більше політики ніж у промовах сьогоднішніх та вчорашніх політиків разом взятих.

 

                                                                                               Голова Громадської організації

                                                                                   «ВІДРОДЖЕННЯ СПАДЩИНИ ПРЕДКІВ»

                                                                                                   Петро НОВАКІВСЬКИЙ

 <<<