ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА
ЛІТЕРАТУРНІ ПОДОРОЖЖІ З ВІТАЛІЄМ СОЛОДОВНИКОМ

Віталій СОЛОДОВНИК народився 27 липня 1995 року у місті Козятин, що на Вінниччині. Навчався у Барській ЗОШ І-ІІІ ст. №4. Згодом, з 2011 по 2015 вступив до БГПК ім. М. Грушевського. А з 2015 року обрав для себе Донецький національний університет.

Перший вірш написав у 7-му класі, потім була тривала перерва, аж до 2015 року, але хлопця не полишали думки про творчість, тому з 1 січня 2015 року, символічно, Віталій вирішив змінити своє життя, і почав записувати свої перші вірші. Також хлопець обожнює подорожувати. Щодо мандрівок, то його увага більше зосереджена на маловідомих пам'ятках України. Подорожує з 17-ти років. За цей час побував у багатьох селах і містах України, відшукуючи різні природні і архітектурні пам'ятки.

Наша улюблена гра у погляди,
Я шукаю собі рідне, а ти - своє,
І нам від цього дуже соромно,
Бо таке непомітне і у серці гуде.

Нам довподоби гуляти у піжмурки,
Ховати кохання один від одного,
Щоб хоч на мить себе потішити,
Але під кінець - немає жодного.

Ми бавились у хто кого піймає,
Намагались зловити себе у вузли,
Але зазвичай когось забувають,
І він загниває, як згнивають плоди.

Кожен вигадував власні дітища,
І кожен отримував радість та біль.
Ми безпритульні голодні прізвища,
В душах чиїх поселилася цвіль.

****
Я назвав себе перекотиполем,
Тим, хто блукає поміж вітрів,
Тим, хто ганяв за своїм горем,
Тим, хто за щастям летів - згорів.

Я відчував відчуженість доріг,
Аж так, що не пиняв на хвиль,
Аж так, що сум у душу залетів,
Аж так, що суміш кров і сіль.

Я був на восьмому небі нещасть,
Там, де скидають усіх прогорівших,
Там, де зустрілись душі негрішних,
Там, де сонця ніхто не подасть.

Я називав себе перекотиполем,
Тим, хто по краю безмірно скидавсь,
Тим, хто носивсь но волю із жалем,
Тим, хто з душею своєю тинявсь.

****
У кожному із нас живе людина:
Із покликом до трас,
Що любить хвацький викрутас.
Її заковтує рутина,
Всі вже були і всі злягли в екстаз.

На все є час, на все свої причини:
Куди веде дороговказ,
Коли настане мить кончини...
Трапляється бува віраж:
І хто є ми? Нам розум би совиний.

Десь буде сміх і ріки крокодилі:
Хтось за коханням попливе,
Когось настигнуть дні безсилі.
І нас ще ждуть... Все манять милі:
Один пройде, а інший не загине...

Не вмре, не стулиться, не скніє,
Кінця путі він не знайде.
Його душа - це шлях,
Його любов леліє,
І він живий... І він живе...

****

Коли зосталося півподиху
До губ твоїх таких легких,
я марив світом, страхом,
подивом, допоки щем не
стих, як дих...

На відстані німого погляду
Між холодом багряних щік,
Пройшла сльоза, одна, без
догляду, з твоїх терпких
стрімких повік...

На урвищі брудного сорому
За ширмою безвільної жаги,
Душа твоя завмерла голою,
А я услід кричав: "Лети...
не йди..."

****

Бувай, Сонце...
Зустрінемось завтра,
Вже в дорозі.
У супровід нам хмари,
Тебе я бачу вже на розі. 
Прощай, мій друже,
Лиш не спіши,
Бо хочу ще пожити дуже, 
Залиш ту ніч, мене пожди...

Не йди за світ,
Не йди за очі,
Послухай... Я шепочу...
Бо ж серце вкриє лід,
І душу розторочить...
Зостанься хоч на мить,
Дай промінь світла зодчий...
І як мені без цього жить?
Любов прийде і ти захочеш...

Лиш не спіши... 
Мене пожди...
Я жити хочу...

****

Я більше слова не скажу,
І буде як у цім потреба,
Я знову й знову промовчу, 
Моя душа німа й відверта.

Я в очі більше не дивлюсь,
І не влетить моя оферта, 
Я від зіниць твоїх не захлинусь,
Во вік віків твій образ стеритий. 

Буває, спогад я п'янкий згадаю,
Тужливу мить до серця підведу, 
Без страху вже і стиха позіхаю,
Я приручив свою любов лиху.

Тебе не раз відтворю я повчально,
І ще, можливо, приведу сльозу,
Мою покірну і, мабуть, останню,
Вже про любов свою не закричу.

 

 <<<