ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА
  IMPRESSION
06.06.2016
IMPRESSION

Валентин МАЙДАНЮК  – студент 3-го курсу  спеціальності «Видавнича  справа та редагування»  БГПК ім. М. Грушевського.

Писав вірші, пишу прозу,  яку ніде не друкував.

Вподобання в літературі: Григорій  Квітка-Основ’яненко, Василь  Стефаник, Улас Самчук,  Микола Хвильовий, Френсіс  С. Фіцджеральд, Ернест  Гемінгвей.

 

                                                                                  IMPRESSION
 
Вітер січе траву. Він скочується пагорбом у долину, здіймаючи вгору осоку. Буйне море осоки. Її листя рвучко злітає і опадає, коливається.
Крутий схил долини всіяний дичками. Багато – яблунями, більше – грушами. Вони горять. Листя кольору крові тріпочить від вітру − язики полум’я. Поміж дичками й у вербах губляться корови, які, ліниво прижмуривши здоровезні очі, румигають. Каплі вологи виблискують на їх білих, чорних, рожевих носах. Подекуди, котрась береться лизати суху землю.
Похилене сонце ще твердо сидить у вишині, займаючи собою півнеба. Біле сонце. Як ґудзик сорочки, що її поспіхом застібає жінка під однією із акацій. Чи як зуби, що іскріться межи товстих губ пастуха. Губи, витягнуті в благій посмішці. Жінка підводиться, кидає останній погляд на чоловіка поруч. Він так і лежить, посміхаючись. Не зупиняє, не каже слів прощання. Його скронею стікає величезна крапля поту. За нею ще.
Жінка обтягує спідницю. Її груди схвильовано здіймаються, а руки ще тремтять. Вона зникає серед жовтого листя. Він підводиться на лікоть, кричить щось у слід. Щось гірке на смак, якби слова його мали. А потім заходиться хриплим сміхом.
Ґудзик-сонце потроху червоніє. Пастухи займають череду. Вона тягнеться довгою смугою, чешучи свої боки овислим гіллям верб. В повітря здіймається рій чорних дзвінких мух. Як сніжинки у негативі. Їх на літу хапають шпаки і несуть ввись, танучи в синюватому небі вечора.
Шпаки летять до села. На цвинтар, де сідають на кострубаті ялини. Вулицею йде жінка. На її похилій спині звисає полотняний мішок. Вона опирається на палицю, котра потріскує при кожному натиску. Зупиняється. Мішок зісковзує зі спини й з характерним «пух» припадає до землі. Погляд жінки губиться в міжрядді хрестів.
Вечір приходить зі сходу. Небом пливуть хмари, довгі, зі рваними краями. До них простягають руки, закручені химерними спіралями, дими. Біля кооперації котиться підвода. На духмяній подушці сіна, розпластавшись, лежить чоловік. Його лицем тягнеться довгий шрам: від лоба аж до підборіддя – оскал давньої війни.
Лискуче-чорний кінь нетерпляче змахує хвостом. Копита без підков вистукують асфальтом. Собаки у господах, зачувши коня, здіймають гавкіт. Він луною розповзається у бічні вулички, тягнеться городництвом, ховається у садках. Якийсь Бім задирає ніс і виє. На небо Сходу, вкутане пухкими громовими хмарами; на небо Заходу – як чан спілої горобини.
Потроху темніє. Зі ставка пашить теплом. Над селом висить непроглядний панцир. Вітер, подібно цирульнику, голить осики. Двоє чоловіків поспіхом укривають скирту сіна.
Блискає. Блакитні струмені розчахують повітря. Грім б’є у вікна. Вітер займає церковні дзвони. Біля дерев’яної церкви, з похиленою банею, чути:
Бам.
Бам.
Бам.
Густа темінь вбирає у себе звуки. За ставком, за колись панським парком, за довгим полем сої, сосновою посадкою, десь там, у кишені горизонту, займається пісня:
Ой на горі дощ іде,
А в долині сонце.
 
Ой,прийди-прийди, милий
Під моє віконце.
 
Ой на горі дощ іде,
Скоре перестане.
 
Ой,прийди-прийди, милий,
Як вечір настане.
 
Валентин МАЙДАНЮК
 
 <<<