ОКРЕМА ТЕМА
МАРЦІН КУЧЕРЯВИЙ

Наше суспільство сьогодні, як ніколи раніше, згуртоване і спрямоване на формування і розвиток успішної сильної країни. Багато громадян щодня докладають до цього максимум зусиль. Сьогодні ми хочемо розповісти про таких людей: спортсменів нашого району і їх тренерів. Тому що досягнення їх, особливо за останні роки, далеко не пересічні. І важливо, щоб кожен із нас це знав і цінував. Можемо сказати, що за підсумками 2014 року Барський район зайняв І місце у області із зимових видів спорту, ІІІ місце в Україні з лижних гонок та І місце з інваспорту серед всіх районів області. Марцін Антонович Кучерявий – заслужений тренер України з біатлону, який багато років тренує дітей у нашому місті, готує переможців та призерів чемпіонатів усіх рівнів, розкрив нам секрети таких досягнень у невимушеній бесіді.

  •  Марціне Антоновичу, розкажіть про себе  і про шлях до тренерства? 
  • Після школи було бажання стати військовим: порядним, чесним громадянином своєї країни. Дав Бог, прослужив добре. Попри те, що я був безпартійним, кар’єра військовослужбовця склалася дуже успішно. Мав довіру серед колег. Усе життя борюсь проти неправди, зла, насилля. Хоч сам військовий і знаю, що будь-яка війна – це насилля однієї людини над іншою. Але, дякувати Богу, служба закінчилась для мене дуже добре: ні одного солдата батькам я не віз у труні. Я щасливий з того. Зі збройних сил пішов добровільно, хоча в радянські часи це було зробити непросто, бо тоді офіцерів не звільняли. Я переїхав у Бар, де влаштувався працювати у новостворене підприємство «Український центр автоматизованого управління повітряним рухом «Стріла», тепер воно стало  РСП «Київцентраеро». Завдяки тому, що тут працюю у мене є можливість займатися дітьми (тренувати ред.), допомагати їм, тому що, як раніше, так і тепер у нашій державі немає уваги до фізичної культури і спорту. До сьогоднішнього дня все фінансується по залишковому принципу. Благо, що в нашому районі за останні два роки у цьому напрямку є суттєві зміни. І дуже добре, що місцева влада обирає курс на формування здорової і сильної нації. Працюючи в Барі, я зустрів добру людину, з якою ми подружилися і разом тренували дітей – це Йолтуховський Юрій Володимирович. Він мені відкривав ази лижного спорту, біатлону. Так із футболіста (бо закінчував інститут  Фізкультури по спеціалізації «футбол») я став лижником. Діти наші теж займалися спортом. Син Юрія Володимировича ще по сьогоднішній день виступає за збірну, а мій – вже працює в паралімпійській системі тренером з лижних гонок і біатлону. Голова паралімпійського комітету – Валерій Сушкевич у свій час почав орієнтувати тренерів на те, щоб ті знаходили майбутніх спортсменів і тренували у себе вдома. Сергій так і зробив: у Деражні, де на той час мешкав, знайшов Ірину Буй. Дівчинка мала опорно-рухову ваду, але дуже любила навчання, займалася туризмом і, зокрема, альпінізмом. Загалом була дуже активною. Їй було на той час 13-14 років. Дуже сильна людина, спортсменка, від неї цього не забереш. Ми тоді були тренерами на громадських засадах. З часом, після закінчення Ірою 9-го класу, постало питання, щоб у Хмельницькому (бо ми за Хмельницький тоді виступали) нас офіційно оформили тренерами, згідно усіх нормативних документів. У Хмельницькому «Інваспорті» у відкритті лижних гонок нам відмовили. Тоді звернулися у Вінницький регіональний центр «Інваспорт», де було відкрито пів ставки тренерської та набрана група для тренувань. З часом син звільнився, а я став офіційним тренером в «Інваспорті».
  • Які є відмінності між олімпійською і паралімпійською системою?
  • У зимових видах спорту одні й ті самі спортсмени приймають участь у кількох видах. Буває, що деякі спортсмени більше уваги приділяють біатлону, менше лижним гонкам, або навпаки. Суттєвого розділення нема. Лижні гонки і біатлон – це ті дві дисципліни спорту інвалідів, які входять в програму паралімпіади. Є ще такі види: керлінг, гірськолижний спорт, хокей. У паралімпійській програмі поки не дуже багато видів, з яких проводяться змагання. Також є дефлімпійська програма - це всесвітні ігри інвалідів. Там приймають участь усі ті, хто не займається по паралімпійській програмі. Змагання проводяться теж раз на чотири роки.
  • Марціне Антоновичу, скільки років ви вже працюєте тренером?
  • Саме в системі паралімпійського спорту працюю з 2010 року разом із сином Кучерявим Сергієм Марціновичем. Він пішов працювати у збірну України як тренер-гайд, той, хто тренує і веде спортсмена із вадами зору. Сергій працював у збірній України, був на Олімпійських іграх 2010 року у Ванкувері. Досягли добрих результатів зі своїм спортсменом. Зараз проживає у Деражні, а тут, у Барі, тренує дітей у спортивній школі. У нього працює група вищих спортивних досягнень, у якій займається Іра Буй і Саша Казік.

Раніше, коли ми ще тренували з Юрієм Володимировичем, наші спортсмени,виступали за Хмельницьку область. Тоді ще паралімпійської програми не було, ми займалися зі здоровими дітьми. Звання «Майстер спорту» і всі інші вони здобули, виступаючи за Хмельницьку область. У Юрія Володимировича тоді була Люда Писаренко – наша знаменита біатлоністка, родом з Гармак, майстер спорту міжнародного класу. Вона виступала за Тернопільську область. Адже у нашій області не було зимових видів спорту. У 1993 році було прийняте рішення про закриття напрямку зимових видів спорту, тому що зими у нас нема. У Хмельницькій області чомусь була зима, а у Вінницькій – ні. Так, багато районів не культивують лижний спорт, як і чимало областей. Це дуже затратний вид спорту. Друге, що стосується зимових видів спорту, заняття і змагання проходять взимку і припадають на навчальні цикли учнів та студентів. Спортсменам доводиться їхати на збір, на змагання, а вчителі і викладачі не завжди із порозумінням ставляться до даної ситуації. Одні раді їхнім успіхам, допомагають у всьому, інші - знижують оцінки за пропуски. Хоча ці діти працюють добросовісно і, за змогою, вчать, здають екзамени та сесії. Ось такий приклад бажання вчитися Саша Казік. Це хлопець, який практично не бачить. Але він зумів закінчити звичайну школу – ЗОШ № 4 м. Бара. Зараз навчається в інституті. Цього року він вже член збірної України. Минулого року став переможцем чемпіонату України, як з біатлону, так і з лижних гонок. Став майстром спорту. У цьому році він здобув три срібні медалі.

  • Неабияке досягнення для незрячої дитини та її батьків! Яким чином це вдається здійснювати?
  • Непросто. Після закінчення школи постає питання, куди такому учню йти. Біда у тому, що зараз таких дітей у нас не приймають ніде. Ні одна державна структура не приймає на навчання. Проблема одна – ЗНО. Як здати сліпій людині? Та ніяк!
  • Тобто це питання не вирішене? І не вирішується?
  • Вирішується. От є такий недержавний ВУЗ – Відкритий міжнародний університет розвитку людини  «Україна». У Вінниці є філіал від Києва. Діти з вадами зору можуть навчатись тут, попередньо склавши іспити в усній формі. Саша здав екзамени і зараз навчається у цьому інституті.

Хочу ще сказати, що багато залежить від батьків дитини, що має обмеження і вади здоров’я. Одні ніяких заходів не здійснюють, інші, навпаки, намагаються свою дитину привести в соціум, щоб вона була повноцінною його частиною. Ходити в школу, навчатися, тренуватися незалежно від вад. Усі діти, що у мене займаються – це діти таких батьків. У суспільстві в цілому, а також у багатьох лікарів, склалася думка, що людина з інвалідністю чи іншими проблемами зі здоров’ям приречена жити в системі суцільних заборон. Разом із діагностуванням інвалідності, кожній дитині дають реабілітаційну карту, в якій заборонено все. Право вибору їм уже лікарня не дає. І таких дітей дуже багато. Мені незрозуміле подібне ставлення до таких людей. Це люди особливі. Так, є вада, але якщо вона не заважає займатися фізичною культурою і навіть спортом, то навіщо забороняти? Наші вихованці проходять медичний огляд у медичному диспансері, після чого спортивний лікар допускає дитину до тренувань і до змагань. Не можна ставити дитині клемо інваліда. Не можна закривати людині одразу все, до чого вона хотіла б наблизитися, бо тоді з такої людини нічого не буде. Такі діти, які хотіли, прийшли до нас.

  • Яким чином відбувається відбір дітей і які є особливості цього процесу?
  • Спочатку нам потрібна була база даних по Барському району. На перших порах вона виявилась недоступною. Потрібно було отримати спеціальні дозволи на допуск до цієї інформації. Їх видає адміністрація. Все відбувається згідно чинного законодавства. Після отримання дозволу, ми аналізуємо ці дані, тому що не всі діти зможуть у нас займатися. Для людей з обмеженими можливостями є два споріднені напрямки – фізична реабілітація і спорт.

І, якщо для фізичної реабілітації треба залучати всіх людей з обмеженими можливостями, то до спорту ми залучаємо тих, хто відповідає міжнародній кваліфікації. Тобто, щоб виступати за збірну України, треба пройти міжнародну класифікацію з тими вадами, які є у спортсмена.

  • Тобто,  можливість займатися професійним спортом залежить від того, яка є вада і від її ступеню?
  • Констатується, що спортсмен має такі-то вади, з якими ми його представляємо. Є три напрямки: сидяча група (спортсмени, які пересуваються на бобах, таких лижних санях), стояча група (ті, які мають ураження кінцівок ) і група з вадами зору. У групі з вадами зору виступають спортсмени, у яких зір не більше 10%. І навіть з таким низьким зором вони між собою діляться на ще на три групи – В1, В2, В3. Група В1 - тотально незрячі (ті, які не бачать зовсім, або мають маленький залишковий зір). Саша Казік виступає по програмі тотально незрячих спортсменів. Також є дві групи слабо зрячих: В2 і В3. І відносно відсотка зору вводяться ще коефіцієнти. Тому що спортсмену, залежно від ураження, легше або важче досягнути того чи іншого результату. Міжнародні інститути вже розробили всі програми і вирахували ці відсотки. Кожен спортсмен, пройшовши міжнародну комісію отримує клас, по якому він виступає і саме той відсоток, який буде перечислюватись від того результату, який він покаже. Це робиться для максимальної об’єктивності оцінки результатів. Отак ми і відбирали дітей. Якщо є 300 дітей є з різними вадами у нас в районі, то цю комісію з усіх можуть пройти тільки 14 чоловік. Тобто, не так усе просто. Але і з цих 14 чоловік треба відібрати тих, хто хоче і може займатися спортом. З першого набору по сьогоднішній день у нас активно займається 6 чоловік. Це значне досягнення. Знайти не важко, але проходять всі канони відбору і йдуть високих результатів одиниці. Ми працюємо з ними, вони з нами та отримуємо високі досягнення. Я людина максималіст: намагаюсь працювати так,  щоб дітям, які займаються в нашій команді, не було соромно, що ми їх тренували. З першого набору дітей створилася група, з часом вона збільшувалась - зараз буде 7 чоловік.
  • Процес набору триває?
  • Триває. І я надіюсь, ще прийдуть. Будемо шукати.
  • Є сім’ї, яким ви пропонували і вони відмовлялися з певних прагматичних міркувань (лишні турботи, витрати і т. ін.)?
  • Не кожен хоче займатися спортом, бо це пов’язане з великою віддачею сили. Спорт треба любити. Здавалося б, діагноз інвалід  - вирок на усе життя. Але багато залежить від того, як дитина і батьки до цього поставляться. Перед Богом усі рівні і, хто хоче, тому Бог помагає.
  • Іра і Саша найбільш титуловані ваші вихованці? Розкажіть про них, а також про всіх спортсменів, яких ви тренуєте.

За кілька років тренувань Ірина Буй стала членом збірної України. У 2013 році поїхала на свій перший чемпіонат світу, який проходив у Швеції. Цілі ставились прості – виконати норматив майстра спорту. Для цього було достатньо зайняти 5-6 місце на чемпіонаті. Вона поїхала і здивувала не лише нас, а весь світ, ставши і чемпіонкою світу, і срібною призеркою чемпіонату світу. Такого великого успіху за всю історію українського зимового паралімпійського спорту досягала тільки ще одна спортсменка (зараз вона першим номером у збірній України ) – це Олександра Кононова. Це дві дівчини, які у 18 років досягли високого звання чемпіона світу. За отримане досягнення їй було присвоєно звання майстра спорту міжнародного класу, а мені – заслуженого тренера України.

Далі працювали з Сашком Казіком, який на рік молодший Іри. Скажу, що дівчата трохи швидше ростуть і фізіологічно розвиваються, ніж хлопці. Юнаки у 17-18 років таких результатів не досягають. Їхні досягнення приходять у більш старшому віці. Погано, що дитячих змагань в зимових видах спорту нема, тому наші спортсмени, досягаючи відповідного віку, змагаються з дорослими, переважно старшими за себе. Але ми потихеньку працюємо. За всю історію України, у нас небуло підготовлено жодного лижника по категорії В1. З цими дітьми ніхто не займається, бо дуже важко. Людині, яка бачить, можна розказати і показати. А таким спортсменам не покажеш. Треба усе розказати. Тренер має стати усім для такого спортсмена. Але важливо, щоб трапився такий Саша, котромуможна розказувати півгодини, а він потім зробить все, що було сказано. Все, що від нього вимагається. Не кожна здорова людина спроможна, почувши і побачивши, заставити свої м’язи зробити ту роботу, яку потрібно. Це одиниці. Такі унікальні у нас ці діти.

Наталя Рубановська - це дівчина із вадами зору, яка приїжджала до нас із Вінниці на постійні тренування. Раніше вона займалася легкою атлетикою, була три роки підряд чемпіонкою України серед спортсменів із вадами зору на спринтерських дистанціях 60 і 100 метрів. Спортсменка, яка має дуже поганий зір, пробігає 60 метрів із результатом 8 с. У нас, в Барському районі, зараз хлопців таких немає. Так сталося, що вона поїхала з нами на фізичну реабілітацію. Ми познайомилися і почали працювати. Вже зріла спортсменка прийшла. Знали, чого прагнемо досягнути. На даний час у нас вже є три члени збірної України: Іра Буй, Саша Казік і Наталя Рубановська. Сподіваюся будуть там досягати високих результатів. Нещодавно приїхали вони з відкритого кубку України, де окрім українських спортсменів ще приймали участь спортсмени з Польщі і Білорусі. Всі троє працюють над тим, щоб здобути ліцензію на паралімпійські ігри 2018 року. У 2017 році буде чемпіонат світу, де вони постараються вибороти ліцензії.

Ще є у нас спортсменка Анна Семцова, зараз вона навчається у Києві і у цьому році закінчує навчання. Якщо вирішить йти далі в спорт – будемо працювати. Вона є прикладом для усіх. Коли ця дитина навчалась у школі, у коледжі, не всі викладачі знали, що у неї порушення опорно-рухового апарату. Коли я взяв її на фізичну реабілітацію, навіть тренер-реабілітолог, який є у збірній, сказав, що займатися спортом їй протипоказано. На ногах їздити не можна, і сидячитеж, бо є проблеми з руками. Але врешті-решт дуже здивувалися, коли побачили, як вона їздить на лижах. Можна займатись спортом, але тільки розумно. Дивлячись, як вона катається зараз на лижах, враховуючи ті випробування, які вона здолала в дитинстві, пройшовши масу операцій, важко зрозуміти і повірити у таке. Аня дуже гарно малює і вишиває, трудиться, одним словом. Це достойно поваги.

Конкуренція у збірній дуже висока. Іра Буй виступає в команді за цим самим напрямком, що і Аня. Так, у Ані результати нижчі, але і ураження більші. Тому треба почекати оцінки міжнародної комісії, з’ясувати істинний показник тієї категорії, у якій вона буде виступати і той відсоток скидки результату. Від цього багато залежить. Думаю, перерахунок її досягнень покаже зовсім інший результат і вона наблизиться до збірників.

Довгань Петро- 16-річний студент барського коледжу. Якщо добре візьметься за роботу, має хороші перспективи. Вихованець нашого району, із села Комарівці. Хлопчик із ураженнями нижніх кінцівок, який їздить на бобу. Його задатки дають можливість показувати високі результати, але будь-який результат залежить від праці. Буде добре, настирливо працювати, всі бар’єри зможе здолати.

Іван Дерешовський – також із сидячої групи спортсменів, учень другої школи, одинадцятикласник. Це спортсмен із ДЦП. Одержуючи подібні діагнози, деякі батьки таких дітей опускають руки. Іван і його сім’я є прикладом зворотного. Він сам хоче бути не гіршим за інших. Дивує своїми здібностями і старанням. Я з такими спортсменами раніше не працював, а тренери, що мають такий досвід роботи, вражені Івановими результатами. Більшість спортсменів до таких показників проходять дуже довгий шлях, а Іван, якщо буде так і надалі працювати, здатен здолати його набагато швидше. Я вдячним батькам за таких дітей. Вони ніколи не опускали руки. І усім батькам, діти яких мають ті чи інші вади, раджу завжди своїм дітям допомагати. Щоб вони пробували робити все те, що роблять здорові діти, і, куди їх лікарі допустять. Не заважайте їм займатися тим, чим хочуть, дайте можливість себе проявити. Будь-яка вада є лише вадою, це не смертний вирок. Навпаки – це натхнення для роботи. І для великої роботи, коли можна досягнути значних результатів.

З цього кубка України наші спортсмени привезли 7 медалей. Олександр Казік здобув 3 срібні медалі, Наташа Рубановська посіла 3 третіх місця і одне друге. Звичайно, всі вони можуть досягти високих результатів, але потрібно багато працювати. Рівень нашого паралімпійського спорту дуже високий. Щоправда, з кожним роком він знижується, як і у всьому українському спорті.

  • Коли був пік, якщо зараз зниження?
  • 2000-2006 роки. Ми були другі в світовому рейтингу, а зараз треті-четверті. Росія була нашим основним конкурентом.
  • Від чого це залежить? Від фінансування?
  • І від фінансування, і від підходу. Тому що у нашому спорті є проблема  тренерства. Зокрема, коли спортсмен потрапляє до збірної України, його попереднього тренера одразу ставлять «за борт»,  бо у збірній є свої. Я вважаю, що це одна із основних причин зниження рівня спорту. За кордоном такого немає, адже спортсмен сам обирає тренера. Хоча не міняти тренерів, у певних випадках, теж неправильно. Іноді буває, що припиняється ріст результатів, якщо пара спортсмен-тренер працює тривалий час. Психологічно люди вичерпують один одного. Але так стається нечасто – все дуже індивідуально, важливо відчувати і розуміти такі моменти. Іноді новий тренер сприяє покращенню результату, а буває – стає ще гірше. А якщо є ріст результатів, є продуктивна робота – то такий тандем розривати, на мою думку, неправильно. А особливо, коли стосується  спортсменів із вадами зору.
  • Яким чином і де проходять ваші тренування і змагання?
  • Наші тренування і змагання дещо відмінні від тих, що проводяться у здорових спортсменів. Якщо у здорових спортсменів ще є лижеролерні змагання, то у нас - ні, бо для спортсменів із вадами це дуже травматично. Лижеролери набагато швидші, ніж лижі і у них практично немає гальмів. Ми займаємося лижеролерами в один із підготовчих періодів до зимового сезону. Змагання відбуваються у Карпатах, на базі Західного реабілітаційно-спортивного центру. Збірна завжди там знаходиться. Також, згідно плану, затвердженого міністерством, проводяться міжнародні збори. Спортсмени туди викликаються для тренувань. Взимку ми тренуємось тут, за містом, біля села Іванівці.
  • Ваші троє вихованців – Іра, Сашко та Наталя, які вже у збірній України,   займаються з іншими тренерами?
  • Так. Але я теж їхній тренер. У їхніх контрактах це вказано. У Іри я є особистим тренером. Наші спортсмени від нас не відмовляються. Тому їжджу на всі змагання, де вони виступають
  • Як власні діти – на все життя?
  • Ми всі разом. Команда – це одна сім’я. Вони наші діти. Відношення у нас, що до своїх дітей, що до вихованців однакове. Всі це знають. Поважаємо і любимо один одного. Хотів би сказати дітям і батькам, у яких дитина народжується з певними вадами, щоб не хвилювались і не боялися цього. Навпаки, вважайте, що вам доля дала таке випробування, яке ви повинні пройти. Зробити все необхідне, аби ваша дитина була така, як усі. Щоб не відчувала, що та вада в неї є, разом з навчалась у школі, як усі. Так, наш соціум не готовий ще до того, щоб прийняти таких дітей. За кордоном такі діти приймаються ще краще, ніж здорові. В класах, у яких здорові діти навчаються спільно із дітьми з обмеженими можливостями(хоча колись там теж навчалися в інтернатах, як у нас тепер), учні інші. Вони стають  добрішими, стараннішими. Навчаються чудово, всі тягнуться за кращими. Просто треба переоцінити наші погляди на життя і пріоритети. Ми маємо поважати не того, хто сильніший. Один хороший спортсмен казав: «Усі біжать привітати першого. Перший завжди буде. Важливо привітати останнього. От кого потрібно вітати! Тому що він, здолавши великі труднощі, прийшов до фінішу». Так є в паралімпійському спорті, коли приїжджає останній спортсмен, його всі зустрічають як чемпіона. Бо він здолав дистанцію, здолав себе!

Спілкувалася Богдана СУКОННИК

На фото зліва направо: Дмитро Довгань, Сашко Казік, Сергій Кучерявий (тренер-гайд), Іра Буй, Наталя Рубановська, Ярослав Корпоченко (тренер-гайд), Марцін Кучерявий, Аня Семцова.

Ірина Буй

Олександр Казік

Олександр Казік та тренер-гайд Сергій Кучерявий.

Наталя Рубановська

Анна Семцова

Анна Семцова та Марцін Кучерявий

Перто Довгань

 <<<