ОКРЕМА ТЕМА
МАРЦІН КУЧЕРЯВИЙ: «КОМАНДА – ЦЕ ОДНА СІМ’Я»(II)

- Пане Марціне, як відбувається фінансування тренувань та змагань? Є державна програма чи спонсори допомагають?

 - У минулому, 2015 році, уперше за всю історію районна рада виділила кошти на наше відділення іваспорту для придбання спортивного інвентарю. Ми закупили лижі, палки.

 - Проте, цього замало, чи не так? Для того, щоб стати чемпіоном світу одних лиж недостатньо…

 - Мій принцип такий: діти повинні займатися безкоштовно. Як здійснити це -  мусить думати тренер, керівництво. І не лише спортивної школи, а й району і області. У Барі за останні два роки ставлення до інваспорту,певною мірою, змінилося. Якби в області приділяли таку увагу, як у районі, результати були б набагато кращими за теперішні. Самі високі досягнення зараз у Вінницькій області у спортсменів інваспорту. Вони стають призерами чемпіонатів світу, призерами Кубка світу. У моєму досвіді були ситуації, коли в області на тренування спортсмена ніхто коштів не давав. Так було,колия ходив випрошувати гроші для підготовки Іри Буй. Документи підписують, а фінансування отримати неможливо. Але попри все з коштами у нас добре. Завдячуючи моїй основній роботі (РСП «Київцентраеро» ред.)є можливість закупати лижі…

- Тобто, ви за свій рахунок закуповуєте спорядження?

- Так.

- А спонсори є?

- Спонсори? Найважче – це ходити і просити.

- Отже, ви і є спонсор, виходить так?

- Трохи допомагаю…Чим може допомагає і облцентр («Інваспорт» ред.). Я прикладаю усіх зусиль, щоб батьки дітей, які у мене займаються, не витрачали жодної копійки. І буду робити усе, щоб так було і надалі. Тому що життя і досягнення цих дітей мають бути прикладом для всіх.

- Попри все, ми мусимо говорити про необхідність державного фінансування, чи програми для спонсорів?

- Державне фінансування з’являється тоді, коли спортсмен потрапляє у збірну України.

- Достатнє?

- Так, достатнє. По програмі збірної у нас ще все фінансується, бо зимових видів спорту дуже мало. А у деяких літніх видах вже фінансування немає. Хочаце повинно бути пріоритетом для держави. Спортсмени -гордість кожної країни. Хочу навести такий приклад, який має бути повчальним для нашої держави і керівників усіх рівнів. Зараз виступає за американську збірну Оксана Мастерс. Дівчина, яку батьки здали в інтернат, родом з Хмельницького. Дитина з ураженнями опорно-рухового апарату. Вона їздить на бобу. Цю дівчинку 10 років тому усиновили американці. Яке ставлення в Америці до людей з особливими потребами ми усі знаємо: там спонсори самі біжать допомогти таким дітям. Це ж стосується і держави, і суспільства в цілому. Якщо у тебе є бажання – перед тобою відкриваються усі дороги. Зараз Оксана паралімпійська чемпіонка. Приїжджала нещодавно в Україну. Добре, що в Україні була така Оксана, яку забрали в Америку. А скільки у нас паралімпійців такого самого високого ґатунку, про яких ніхто нічого не розповідає. Жодні ЗМІ. Хіба можна побачити про паралімпійців програму? Ні, у нас футбол, чи бокс, чи ще щось подібне. Для прикладу, звернімо увагу на Барський район. У нас такий район, яких нема в області, а може і в державі. Тільки одна ДЮСШ має які високі здобутки! Логічно, що фізична культура, фізична реабілітація повинні стати на перше місце. Проте, навіть агітація до такого нормального життя не проводиться. Пройдіться по місту – десятки банерів. Там рекламується все, що можна вигадати. А феноменальні здобутки спортивної школи і нашого району залишаються невідомими. Зараз ми працюємо над тим, щоб спортивна школа мала свій банер. У Барі немає жодного державного рекламного щита. Ми надіємося, що це буде соціальна реклама, у якій повідомлятимуться здобутки спортивної школи, високі досягнення в олімпіадах школярів. Щоб люди бачили своїх земляків і раділи за них. Район повинен знати своїх героїв. Хочу також відмітити, що у нас в районі вже є те, чого ще нема ніде в Україні – спортивна школа, у якій разом займаються діти здорові і діти з вадами. У нашій школі у 2015 році була затверджена програма толерантного ставлення до людей з обмеженими можливостями та людей здорових. Усі спортсмени об’єднані в одну команду і виступають за Барський район.

- Пілотний проект?

- Про це навіть ніхто не знає. Якщо взяти старі документи і закони, топо них неможливо об’єднуватиспортсменів олімпійської програми і паралімпійської. Але, якщо закон стане європейським, все буде по-іншому. У Європі вже 20 років так працюють. І влада там теж працює для людей. А наша спортивна школа за чотири останні роки дуже змінилася, важко впізнати! Є бажання керівництва школи і керівництва району впроваджувати суттєві зміни. Але і роботи попереду ще багато. У нас в районі 5500 тис. учнів і 5500 тис. інвалідів. Тепер зверніть увагу на кількість шкіл і кількість закладів для людей з обмеженими можливостями. Жодного закладу для інвалідів немає. Куди їм подітися. За «союзу» нічого не будувалося, бо, як мовиться, в Радянському союзі інвалідів не було. Ми всі, особливо люди старшого віку, прекрасно знаємо, що вони були сховані в інтернатах і в інших нелюдських місцях. У світі на усіх олімпіадах проводились паралімпійські ігри. Лише один раз за всю історію спортивних змагань паралімпійські ігри не проводились – це Олімпійські ігри 1980 року у Москві. Отже, тоді у нас «інвалідів не було», а зараз – є! І їх треба поважати, цінувати і любити, як своїх ближніх. Тоді ми станемо іншою державою. Тому у нас є хороша ідея, проект, який ми намагаємося втілити у життя: створення реабілітаційно-спортивного центру інваспорт. Де люди, незалежно від віку, могли б прийтиі оздоровитися.

- Цей спортивно-реабілітаційний комплекс ви планує побудувати у Барі?

 - Так. І будуватися з нуля. Жодне приміщення в районі не пристосоване для людей із обмеженими можливостями. Це повинні знати усі і розуміти. У нас 17 тис. пенсіонерів у районі: практично, кожен третій – пенсіонер. Цим людям також потрібна реабілітація. Фізичну реабілітацію всі розуміють по-різному. Нерідко, суто санаторно-курортний відпочинок називають реабілітацією. Це лише один із видів. Наших дітей ми можемо включати у списки інваспорту і вони проходять справжню фізичну реабілітацію на відповідній базі (це фізкультура), близько 40 чоловік за рік. У реабілітаційній карті кожного  інваліда, запровадженій з 2008 року, вказано багато напрямків. У нас все зводять до одного і кажуть, що допомогли. Так, дали протези. Прекрасно. Але можна так людині допомогти, щоб їй протези були не потрібні. Це може здійснити такий центр. Нещодавно я відвідав Львівський спортивно-реабілітаційний центр, дивився, що у них там побудували, спілкувався з керівниками та працівниками. Можу сказати, якщо влада захоче, то можна щось робити і у нас в Україні. Коли керівництво не просто не заважає, а дуже потужно допомагає. Львів’яни це довели.

 - Амбітний  у вас проект!

 - Це не мій проект. Це Бог нас направляє туди, куди потрібно. Якщо ми будемо Божі заповіді та настанови турботи і любові до ближнього виконувати, то будемо в Україні дуже гарно жити.  

 

Спілкувалася Богдана СУКОННИК

 

 <<<