ОКРЕМА ТЕМА

Існують російськомовні мемуари вихідця з нашого міста, Луцика Валентина Григоровича, який досить довго проживав не в Барі, адже був військовим льотчиком-штурманом.

Та пан Луцик деякий час навчався у повоєнні роки в Барській російській середній школі, то ж подає спогади про різних учителів із цього навчального закладу, а серед них і про вчительку-єврейку пані Векслендер (Рабинович). Ось цитата, присвячена їй в мемуарах: «Добрим словом хочеться згадати Софію Зінов’ївну Векслендер, яка у старших класах викладала історію. Її уроки були чудові, історичні події подавалися на літературному матеріалі образно, емоційно. Вона прищеплювала любов до літератури, до правильного вираження думки, навчала громадянськості…».

У пані Векслендер кілька послідовників, але особлива її гордість – завкафедри історії, доктор історичних наук, професор Ніжинського педагогічного університету Євгенія Матвіївна Обухова.

Однак Валентин Григорович у своїх мемуарах згадує й однокласників-євреїв, вчинки та справи яких стали частинкою шкільної історії нашого міста. Деякі із цих однокласників були досить оригінальними особистостями.

Насамперед, це – Льоня Капуловський, який виявився найкращим математиком у школі, встигав першим виконати контрольні роботи, ще й вирішити інші варіанти. Учителька ж слідкувала за тим, коли Леонід виконає власний варіант, щоб швидше відправити його з класу.

Льоня ще й став гарним гімнастом, ніколи не зазнавався, тому усі його й поважали однокласники. Батька ж пана Луцика обрали в ті часи головою Барської міської ради, тому він переймався долею Льоні як сина загиблого фронтовика, організував йому, та його матері й брату виділення матеріальної допомоги.

Валентин Григорович із теплотою згадує й інших однокласників-євреїв, як-от, Гришу Бергмана. У цього хлопця батько працював кравцем, тому син завжди ходив у випрасуваному одязі. Крім того, Гриша найкраще із усіх виконував креслення, хоч і був дещо самолюбивим та гордовитим.

А ось Яша Фельберг навчався посередньо, але його, найстаршого з усіх, поважали за неповторний гумор, за житейську мудрість та раціоналізм, притаманний усім євреям.

Автор же спогадів був закоханий в однокласницю Хаюсю Бельфер, хоча про своє кохання до неї в мемуарах не згадує, а відомо це стало від сторонньої особи.

Зате багато сторінок присвячено другові… Марк Бизяїв – ось найоригінальніший єврей-однокласник пана Валентина із усіх перелічених. Говорячи про його незвичайну особистість, можна згадати вислови Олександра Олеся: «З журбою радість обнялась» та Панаса Мирного: «Пропаща сила».

Чому згадується перший вислів? Журбою була оповита доля Марка. Це – дитина загиблого фронтовика, матір’ю педагогічно занедбаний та матеріально бездоглядний підліток, син вдови, яка, як пише пан Луцик, промишляла із якимось кухарем в Одесі протягом тижня. Жили із того, що продавали там Марку ж ці сім днів доводилося жити самому в напівпустій квартирі, харчуючись лише одними оселедцями-івасями, які йому залишали.

Радість же від того, що Марк, як колись Олександр Довженко, був задуманий на більше, адже мав неабиякі фізичні та розумові здібності.

Перші видно з того, що свого друга Валентина він міг несподівано підхопити і везти на своїй спині вулицею. А пізніше вони разом ходили на секцію штанги, хоча Валентин більше підходив статурою для легкої атлетики, а ось Марк – для важкої.

Затоваришували ж хлопці тому, що користувалися одним комплектом підручників. Марк, щоб показати своє місце проживання Валентину, який ішов до цього однокласника вперше, зробив написи на стінах та тротуарах, за якими той повинен був потрапити до потрібного будинку. Виявилося, що Валентин намотав зайві метри, адже йшов контурами мапи СРСР, намальованої винахідливим Марком по території міста, а так, до речі, він виконав домашнє завдання із географії.

Марк любив читати, ще й багато, а також гарно запам’ятовував прочитане. Як наслідок, писав охайно власні твори за вигаданим сюжетом, а вони займали по кілька загальних зошитів. За такий письменницький талант Григорій Михайлович Ярошенко, заслужений учитель УРСР, ставився до Бизяєва по-особливому, йому єдиному дозволяв користуватися власною домашньою бібліотекою. До речі, можливо, у ті часи пан Ярошенко уже не був учителем СШ № 2, як вважає більшість сучасних барчан, а вчителював тільки у російській школі.

Одного разу із Німеччини поверталася якась військова частина на розформування і проїжджала через Бар, а солдати, зупинившись тут, шукали біля базару горілку для обміну: сувора реальність повоєння. Марк помітив книжку про тілесне кохання в одного з вояк та й виміняв. Текст був французькою, а Бизяїв вивчав німецьку. Коли із Франції приїхала сім’я Потолових, то допитливий Марк подружився з їхніми двома синами, а весною ще й допомагав французьким переселенцям садити картоплю, пропускаючи при цьому навчання.

Учителька німецької мови Раїса Борисівна (прізвище не вказувалось у мемуарах, це було з’ясовано згодом із архіву відділу освіти Барської РДА – Шапіро) помітивши Марка з мішком на спині, напліткувала, що він – крадій. Бизяїв пояснив усе дирекції та вимагав, щоб учителька перед усією школою попросила в нього пробачення, а потім, щоб, замість неї, навчав німецької хтось інший. Дирекція не виконала вимог, тому Марк вирішив складати іспит з французької екстерном спеціальній комісії. Проспівавши мовою оригіналу навіть пісні Беранже, Бизяїв отримав 4 бали.

Далі він самовільно випустив стінгазету «Колючка» із критикою шкільних порядків та манірності деяких учителів, чим викликав щире зацікавлення школярів. Коли директор школи Анатолій Степанович Голованов не надав такому вчинку серйозного значення, то дехто доніс про це в райвно, і пана Анатолія перевели у вечірню школу міста Миколаєва. До речі, відомо не із мемуарів, а з інших джерел, що пан Голованов працював директором у СШ №3 по травень 1948 року.

Валентин же дізнався пізніше, що Марк вступав до інституту, усі іспити склав із прохідним балом. Але професор на іспиті з хімії запитав цього абітурієнта, де той отримав такі знання з цього предмета та почув лише запитання у відповідь: «А ви хотіли б отримати такі знання?». Результат цього діалогу – двійка, пропозиція перездачі та вимога просити вибачення. Марк відмовився… і не вступив до інституту.

Коли його призвали до армії, то й там новобранець почав критикувати, посварився зі старшиною й потрапив у штрафбат.

Після демобілізації Марк опинився в Ростові бригадиром вантажників, а за свою роботу ще й отримав однокімнатну квартиру, прикрасою якої стала бібліотека. Але подальша доля Марка невідома. І знову згадаємо вислови Панаса Мирного: «Пропаща сила», але «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

До речі, одна майбутня знаменитість міста Бара теж навчалась в одному класі з паном Луциком. Це українець Вальчук Володимир, директор Барського автомобільно-дорожнього технікуму.

Описаних же учнів-євреїв, із різними задатками, із різними долями, навчали, крім євреїв, вчителі, скажемо в загальному, слов’яни.

Як згадує в своїх мемуарах пан Луцик, сам директор Голованов був людиною енергійною, а шкільні проблеми вирішував на лінійках. Для того, щоб життям його учнів не керувала вулиця, він при школі створював гуртки. Вибрати собі хоч один із них зобов’язувався кожен школяр, як і кожен на лівому рукаві повинен був мати нашивку із гуртковим логотипом. Кожен же вчитель розробляв певну оригінальну програму для свого гуртка. Активістів нагороджували грамотами в урочистій обстановці, а гуртки ж були профорієнтовані, як-от: метеорологічний, краєзнавчий, військовий, альпіністський, літературний, математичний, хімічний та інші, то ж знання, здобуті тут, знадобилися учням у їхньому житті.

Улюбленцем же учнів став учитель фізкультури Євгеній Орестович Білан, високий, стрункий, охайний, організатор фізкультурного руху в районі, тренер із легкоатлетичного багатоборства. Він відбудував стадіон за допомогою старшокласників і робітників міськради, створив місцеву футбольну команду і, взагалі, возив групи юних спортсменів на змагання у Вінницю та в Київ.

Відомо не з мемуарів, що пораненому бійцю пану Білану, весною 1945 року учні-спортсмени писали на фронт. Один же лист цей учитель зберігав усе життя, а тепер він знаходиться в архіві Залу бойової слави ЗОШ №1.

А серед улюблених учениць Євгенія Орестовича і та, що визналася знаменитою спортсменкою, яка займалася легкою атлетикою і була заввіділом із міжнародних зв’язків у республіканському комітеті фізкультури в Києві, Сломонова Ірина Михайлівна.

Та повернімося до мемуарів. Учитель хімії Йосип Антонович Новак був чехом за національністю, кращим методистом області, дуже вимогливим фахівцем, але якраз за це не дуже шанувався учнями-невідмінниками.

А ось уже згадуваний в нашій статті Ярошенко Григорій Михайлович виконував у цій школі функцію людини-оркестра, адже, крім алгебри та геометрії, викладав історію, російські мову та літературу. Пан Луцик згадує, що Ярошенко пояснював матеріал образно та просто, а двійки ставив без злорадства, та й більше за те, що не прийшли на консультацію до нього додому. А там часто за довгим столом тривало навчання у приязній атмосфері, без класного формалізму, із неупередженим контролем.

Учні ж опісля відплачували теж добром: допомагали зібрати врожай яблук, скопати город, а дівчатка ще й підлогу мили йому, найстаршому за віком, на ті часи, із усіх Заслужених учителів СРСР у якого загальний педагогічний стаж роботи склав 56 років.

Як же хороше, що таки збережені сторінки мемуарів, на яких ми бачимо словесні портрети учнів-євреїв та їхніх учителів-слов’ян, ще й в нашому Барі в одній зі шкіл, в часи повоєнні, нелегкі, але все-таки відбудовні!...

Борис НЕТУБСЬКИЙ,  почесний громадянин міста Бара

Записала Таїсія ЛЯСКОВСЬКА

 <<<