ОКРЕМА ТЕМА

Вельмишановний читаче! Перш як долучитися до спогадів щирого патріота- містянина, Бориса Михайловича Нетубського, щедрого на  сприйняття неподільних рис учня  або сивочолого чи то безвусого колеги, мемуариста, який нібито родзинками,а то й  перлинками, сіє  яскравими несподіванками, не поскупіться  на час, акцентуйтесь.

Згадуйте стиль ведення ним відкритого  уроку, авторського звіту, творчого вечору, які відбувалися в  рідній йому школі №1 або на сцені нашого кінотеатру ім.   Т. Шевченка, в автобусах подорожуючих учнів та в «монологах»  під час пішохідних спілкувань, а ще – на його казково  барвистих жоржинових плантаціях, пшеничних і помаранчевих від соняшникових шапок полях, побачте ще раз учителя  із сяючими очима під дощем пелюсток троянд, влаштованого  улюбленими вихованцями.

Відновивши в пам’яті луну закрадливого говору, тембр  наголосів учителя за покликанням, ви занурюєтеся у море  біографічних цікавинок непересічних земляків. Вони вміли в  дивних умовах, для теперішніх молодих сучасників, зберігати  індивідуальність і завидну працелюбність, а головне – пробуджувати в наступників бажання згадати їх.

Зачіпившись за перший рядок колонки, не зупиніться і  не відпустіть від себе публікацію до завершального речення, прочитайте при цьому аналогічні шпальти і в попередніх  числах газети. Бажаю естетичної насолоди!

Євген МЕСНЯНКІН,    постійний прихильник часопису «Барчани»

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Одного разу автор статті та його колишній співпрацівник Віктор Дмитрович Бригадир, учитель фізичного виховання, на жаль, нині покійний, отримали незвичайне доручення, але не від дирекції рідної ЗОШ №1. Воно стосувалося не сьогодення, а майбуття, і отримане від дружини теж нашого колишнього співпрацівника Арона Йосиповича Гонтмахера, який чимало літ був учителем історії тієї ж СШ №1 і який, на жаль, уже не з нами.

Отож Клара Михайлівна Гонтмахер (Сухер) перед від’їздом до Ізраїлю з донечкою Ритою запросила нас удвох до себе та попрохала, коли настане час її відходу з цього світу, то виконати певне прохання. Просьба ж така: колись вона помре в Ізраїлі, а донька зателефонує тоді в Бар і нагадає, що ми, виконавці доручення, повинні піти на єврейський цвинтар, щоб сповістити про ту сумну подію біля могил самого пана Гонтмахера, його матері та батьків Клари Михайлівни. Ми ж мовчки дали згоду: слова дотримаємо.

Далі ж повернулися у круговерть життя, ще й у школоворот, тому прохання пам’яталося, але не було на передньому плані.

Та тривожний нічний дзвінок із-за кордону нагадав про все. Донька, як і домовлялися, повідомила сумну звістку, а також наголосила на тому, що похорони завтра і що саме в цей день нам треба вийти на єврейський цвинтар. Звичайно, сон у ту ніч зник, думалося, як себе вести, що і як говорити.

Наступного дня ми з Віктором Дмитровичем придбали гвоздики і рушили в потрібному напрямку, по дорозі згадуючи нашого своєрідного Дон Кіхота, який навчав історії в СШ №1.

Отож Арон Йосипович народився 5 квітня 1922 р. в м.Немирові Вінницької області. У 1939 р. у цьому ж місті закінчив середню школу та й вступив на російське відділення філологічного факультету Харківського університету. Однак у жовтні 1940 р. призваний в армію (386 стрілецький полк, Сибірський ВО).

Учасником боїв молодий вояка був недовго, із липня по листопад 1941 р., адже його поранено біля Ржева. Лікувався ж у Свердловську, хоча залишився інвалідом ІІ групи. Та це не завадило стати пропагандистом евакошпиталю до липня 1942 р. Далі до серпня 1945 р. він перебував на різних посадах у військовій частині м.Самарканда.

У повоєння 1946-1948 років – інструктор Вінобкому ЛКСМУ, а згодом обласного відділу культури. Із квітня 1948 по серпень 1950 р. – завідуючий Барським райвідділом культури.

Хоча пан Гонтмахер, за освітою, учитель-філолог (закінчив Вінницький педінститут заочно), та все життя викладав історію, а залюблений був у краєзнавство. Невипадково став своєрідним літописцем нашого краю. Численні статті про І.Богуна, М.М.Коцюбинського, М.Є.Врублевського, нариси про колег-побратимів – це ще не увесь його доробок. За плечима Арона Йосиповича 50 років праці робсількором, тому і став лауреатом районної премії імені журналіста Бориса Безпалька, розстріляного в роки громадянської війни.

А премією від долі для пана Гонтмахера стали двоє дуже талановитих учнів: поетеса Олена Маніта (Вілінська) та Микола Павлович Йолтуховський, почесний громадянин міста Бара, краєзнавець, гідний продовжувач журналістського таланту свого навчителя.

Скажемо, не так багато людей знають такий факт: родичі Клари Михайлівни запросили Арона Йосиповича відвідати країну «загниваючого капіталізму», Англію. Там же виконали його прохання: завели на могилу Карла Маркса (фото цих відвідин було подане в районну газету). Турист після перебування в Англії трохи змінив своє негативне ставлення до капіталістичного світу і переживав через це. Коли ж в політичному житті тодішньої нашої країни почало дещо змінюватися, то й настав крах його власних ілюзій. Серед колег Арон Йосипович користувався теплою іронічною повагою. Єдиним, хто вимагав від нього відповідального ставлення до уроків, був завуч школи Самуїл Абрамович Дунаєвич. Недаремно ми, учителі СШ №1, назвали його Комісар Жу. Пан Дунаєвич ніколи не користувався ніякими доносами. Він виходив подихати свіжим повітрям, прогулювався шкільною алеєю і чув, яка ситуація на уроці в кожного вчителя, адже йому це дозволяла акустика класних кімнат. Ми всі трохи побоювалися Комісара, але він вимагав лише те, що й повинен вимагати завуч. Тож не винятком був для нього й Арон Йосипович.

Взагалі, тоді тривав у СШ №1 період захоплення КВН, а особливо популярними стали змагання учнівського та педагогічного колективів. Наші ж історики завжди були на висоті.

Так тоді повелося, що вчитель від педагогічного колективу цієї школи отримував власне прізвисько, часто пов’язане з навчальним предметом. Пан Гонтмахер – не виняток. Його ніжно-іронічно називали Мао Дзедуном. Він був високим і зовні схожим на керманича Китайської компартії, ще й носив плащ китайського виробництва.

Ось так до воріт єврейського кладовища і дійшли ми, огорнуті спогадами про Арона Йосиповича та про шкільні роки, пов’язані з ним. Ступили на територію, а тут чисто, доглянуто, охайно.

Однак потрібні нам могили знайшлися не відразу. Хочеться описати деякі з тих, що бачили, йдучи до потрібної могилової четвірки. А чому хочеться описати? Тому, що там поховані відомі не лише в Барі люди.

Наприклад, в кінці кладовища, ми з паном Бригадиром помітили новий пам’ятник на місці розстрілу єврейської лікарської родини. У часи фашистсько-німецької та фашистсько-румунської окупацій ця родина переховувалася в певних господарів в с.Балки, а, тим часом, румуни євреїв із гето на території сучасної південної військово-медичної частини м.Бара не розстрілювали, а примушували лише на себе працювати.

Німці-фашисти ж виявили місце переховування цієї родини і розстріляли її. Та, на щастя, вижило лікарське немовлятко, із яким гралася дитина господині, і їх під час захоплення не було в хаті. Після звільнення м.Бара родичі-євреї відшукали врятоване дитя. Отож пам’ятник, який ми помітили, – це справа рук тієї вдячної дитини.

Перпендикулярно вище від поховання лікарської родини є могила лікаря Михайла Морейніса, друга М.М.Коцюбинського. Саме цей друг написав спогади про перебування письменника в Барі, а вони й лягли в основу книжки Хващевського про Сонцепоклонника.

Морейніс похований на старій частині кладовища, а тут написи робилися мовою ідиш. До речі, деякі хлопці-українці, які товаришували із євреями, розмовляли ідиш, наприклад, Петро Стащенко, Яків Іськов, Іван Цицюрський. На повоєнних же похованнях, в основному, підписи російською мовою.

Йдучи центральною алеєю, ми шукали очима могили рідних Арона Йосиповича. А тим часом справа побачили пам’ятник Марку Наумовичу Гульку, а зліва в третьому ряду – його дружини Фаїни Самійлівни. Він її колись привіз із Києва, обіцяючи ще повернутися назад через кілька років, але в Барі залишилися назавжди. Їхнє подвір’я було від весни до осені в розмаїтті квітів: від ранніх крокусів до пізніх хризантем. Усіх їх любила пані Фаїна. Було у них дві донечки, онуки, правнуки. Аж внук потрапив до Києва, де й живе. Про нього йшлося в І розділі. Він – Марат Мінц.

Роззираючись, ми згадали, що серед тих, хто тут похований, є й ті, кого барчани-неєвреї, ризикуючи життям, переховували від німців. Ось – могили Петра Сігала та рідних Фіри Шустер (у 70-ті ХХ ст. очолювала Барський будинок піонерів). І Жанна Сігал, і Фіра Шустер доклали зусиль до того, щоб нащадки тих барчан-рятівників мали право носити звання «Праведник світу». Хотілося б, звичайно, щоб після перейменування вулиць з’явилися вулиці Ганни Іванівни Стащенко та Антона Новака, батька учителя хімії, пана Йосипа, згадуваного в ІІ розділі.

До речі, у Йосипа Антоновича улюблена учениця-єврейка Софія Тарасовська стала кандидатом хімічних наук і викладала у різних ВНЗ СРСР, а тепер проживає в Ізраїлі. Сестра ж пані Софії, Майя, здобула фах російського філолога, продовжуючи традиції улюбленої вчительки Інни Дмитрівни Колегай (СШ №3).

Вже просуваємося просуваємося територією цвинтаря. Помічаємо могили братів Михайла та Якова Озеровських, талановитих скульптора та кінорежисера, а далі – доглянуту могилу Арона Шлафера. Син його, Роман, сьогодні є відомим лікарем у США. Саме він відгукнувся телефонним дзвінком після розміщення статті про його батька в газеті «Подільський край». Роман Аронович був здивований нашим проханням прислати лист поштою із вміщеною в нього фотографією та із враженнями від прочитаної статті. В обмін на це прохання він пообіцяв вислати з архіву оригінал листка з особової батькової справи.

Несподівано знайшли пам’ятник того, хто брав участь у Другій світовій. Це – на центральній алеї справа, напис: «Михайло Кремінь». Тут і зринули в пам’яті дві паралельні схожі життєві історії двох Михайлів: єврея Кременя та батька автора статті, обоє привезли в післявоєння дружин, але перший – із Росії, а другий – із Казахстану. Об’єднало їх і те, що кожна мала по своєму власному сину, які між собою були ровесниками. Їхні батьки загинули на фронтах, а вихованням займалися вітчими. Як на диво, ці хлопці захоплювалися не футболом, а танцями. А відомого балетмейстера Ніну Андріївну Матвеєву вони щиро вразили своїм талантом.

Похований на єврейському кладовищі й Давид Ісайович Герценштейн, згадуваний нами в І розділі, дивом врятований з єврейського гето. Викладаючи німецьку в повоєння, він доклав чимало зусиль, щоб переконати учнів в тому, що німецька мова, фашизм та німці – це різні речі.

Ще один надгробок знайомої людини… Пана Якова. Залишається таємницею врятування з гето його, Якова Олексійовича Корценштейна, математика зі СШ №1, у якого, хоч і недочував, дисципліна на уроках, як і в усіх математиків, була зразкова і який теж мав журналістський досвід, адже дуже часто у районній газеті «Червоний промінь» публікував свої статті-роздуми.

А ще автору статті пригадалося принагідно, як щороку з Москви приїжджала в Бар відвідати могили рідних Софія Нафтулівна (Натанівна) Шпігельман-Коган. Мені й доводилося супроводжувати пані Софію до кладовища, нести фарби, стільчик, віник та все необхідне. Квіти ж несла вона сама.

Але найбільш вражаючим був її останній приїзд. Я знову збирався допомогти, але Софія Натанівна промовила: «Я приїхала востаннє, хочу свою печальну ходу пройти сама і попрощатися назавжди з рідними…».

Зліва височіє пам’ятник в перших рядах Марку Бандурянському, батьку Маргарити Марківни Моняк, провідному інженеру-технологу спиртової промисловості України. Кілька десятиліть свого життя віддав він праці на Барському спирто-дріжджовому комбінаті. Тут користувався чималим авторитетом за свої високі професійні якості.

Коли ж його не стало, то місцеві робітники замовили поминальний обід. Брат пана Марка прийняв запрошення сюди, хоч такого звичаю у євреїв немає. Тут від присутніх почув стільки добрих слів про брата, що аж розчулився і з вдячністю розповів про це рідним, яких тут не було.

У кінці лівої половини цвинтаря єврейського є могила Раїси (Рахілі) Григорівни Шпун. За єврейським звичаєм, вона похована у жіночому роду, а чоловік – в чоловічому, тому обличчям дивиться в його спину.

Для Наума Шпуна війна почалася в 1940 році, а закінчилася в 1945 році в златій Празі. Хоч він і служив зв’язківцем, але смерть дивилася йому щоразу в очі, та було на життя. Взагалі, не любив говорити про війну, адже спогади пов’язувалися із жахливим минулим. Повернувшись до Бара, виявив, що рідних, які перебували в гето, німці вивели та розстріляли. Сум огорнув ще більше, але закохався пізніше в дівчину-сироту, у якої рідні теж розстріляні. Ця дівчина ходила різними містами Вінниччини, шукала заробітку, не раз чудом рятувалася від смерті. І враз знайшла долю в особі воїна-земляка, барчанина Наума Шпуна. Саме він її учив премудростям побутового життя: і їсти варити, і господарство доглядати, і дітей ростити. Так і виростили двох донечок: Ганю та Майю, а далі дочекалися онука й правнука.

Щороку 19 серпня вони, Рахіля та Наум, рушали з дома пішки до братської могили, що в долині с.Гайового, а цим віддавали шану своїм рідним. Так ходили щоразу, доки носили власні ноги.

Але ось, під такі спогади, і віднайдено могили Арона Йосиповича, батьків Клари Михайлівни і її свекрухи та сповіщено про сумну подію цього дня в Ізраїлі. Символічно, що в ту ж мить на православному цвинтарі, який на протилежному пагорбі, теж відбувалися похорони, там звучала відповідна музика, і нам було від того сумніше, але й втішно: наша місія виконана.

А, взагалі, у соціальній мережі http://www.odnoklassniki.ru/ є соціальна сторінка Анатолія Єфроїмського. Там можна знайти інформацію про освіту Бара та всього нашого району. Також можна дізнатися про вчителів і єврейської, й інших національностей, головне, про тих, які працювали на Барщині, сіяли розумне, добре, вічне і згадуються тепер із висоти прожитих літ із теплотою та повагою…

Борис НЕТУБСЬКИЙ,  почесний громадянин міста Бара

Записала Таїсія ЛЯСКОВСЬКА

 <<<