ОКРЕМА ТЕМА
«Вчителько моя, Зоре світова…»

І. Спогади зобов’язали написати

Кажуть мудрі люди: «У життя – як на довгій ниві».

Часто на цій ниві у кожної людини зустрічається той, хто позитивно впливає на зміни в плині твоїх днів, ще й стає наче провідною зорею на життєвому шляху.

А моя зоря світова – це вчителька моя. Наближалася до свого сторіччя вона, але не так давно згасла у цьому світі. А коли жила тут, коли світила, то якось затишніше почувалося й мені, її колишньому учню, якому й самому зараз за 60. А спогади зігрівають, спогади про теж 60-ті ХХ ст. повертають до зорі світової, дорогої моєї учительки пані Дори.

І переносять вони мене у 1964 – славетний рік 150-річчя з дня народжен-ня Т.Г.Шевченка.

ІІ. Театральні суботи Дори Іванівни на другому поверсі Барського кінотеатру

Щосуботи артисти літературного театру зі СШ №3 брали участь як ілюстратори лекції Дори Іванівни Рудої, учителя української мови та літератури, у кінотеатрі імені Т.Г.Шевченка. Це була добра кількарічна традиція, а ще шанс для нас, шкільних акторів, безкоштовно піти в кіно.

Місця у кіноглядацькому залі нам завжди діставалися одні й ті ж, адже усім будівельникам цього кінотеатру в м.Барі та усім відповідальним за будівництво давалися безстрокові квитки. А серед відповідальних і був Леонід Володимирович Шаповалов, чоловік Дори Іванівни. У нього безстрокових квитка було два. Навіть якщо увесь зал заповнювався вщерть, квитки на 18 ряд таки існували. Для нас. І ми учні-актори зі СШ №3 мали у цьому 18 ряду свої улюблені місця.

Отож лекції Дорою Іванівною проводилися на другому поверсі кінотеатру, де тепер розташований Барський історичний музей. Слухачів лекцій було чимало.

А дівчатам-декламаторам тут особливо вдавалися виступи із поезіями Т.Г.Шевченка. Досі вчувається, як пристрасно читають Наталка Терехова – «Утоплену», а Марія Філатова – «Відьму». Але найбільший успіх мало читання «Наймички» Маргаритою Телегою. Її перевтілення в образ Ганни настільки вражало, що в залі стояла така тиша, але … час від часу чулося схлипування і жінок, і чоловіків.

Взагалі у ті часи пані Маргарита була ведучою акторкою шкільного театру, тобто примадонною. Мені випало грати із пані Телегою у п’єсі М.Кропивницького «Невольник» (за мотивами однойменної поеми Т.Шевченка), а потім у виставі за твором О.Корнійчука «Платон Кречет». В останній з них Маргарита і створила образ архітектора Ліди.

ІІІ. Грандіозна як для старшокласників постановка Шевченкової вистави

У нашого ж режисера Дори Іванівни на підготовку постановки п’єси «Назар Стодоля» Т.Г.Шевченка пішов майже рік натхненної праці. Грали ж тут і вчителі, і учні на великій сцені районного будинку культури.

Радісно, що сьогодні серед нас є тодішні виконавці головних ролей в Шевченковій п’єсі. Це і наші вчителі: Клавдія Терентіївна Лещук (Літинська), математик СШ №3, і Раїса Іллівна Юр’єва (Мулярчук), фізик із тієї ж школи.

Коли через роки ми були на гостині у Дори Іванівни на 90-літті, то відтворили декілька фрагментів вистави «Назар Стодоля». Співали тоді з «Вечорниць» Ніщинського пісень, написаних до ІІ дії.

А тоді, у 60-ті ХХ ст., у цих «Вечорницях» брало участь аж 50 старшокласників. Тут серед гарних голосів виділялося сопрано вчительки української мови та літератури Галини Миколаївни Столяр. А гарні голоси належали таким ученицям: Віті Бровченко, Наталі Новак, Клаві Галкіній, хоча особливий був у Маргариті Телезі, але в останньої він був особливий. Роль Галі у цій виставі виконувала Клавдія Терентіївна Лещук (Літинська), а роль Стехи – Раїса Іллівна Юр’єва (Мулярчук).

Наголошую: усі вищеназвані акторки, тодішні учениці та учителі, і сьогодні є нашими сучасницями, які продовжують топтати ряст.

А тоді, в роки моєї юні, колоритний образ парубоцької ватаги створив старшокласник Олег Іноземцев. Вершиною ж «Вечорниць» стала сцена гадання на щасливу долю. На ролі ж двох закоханих обрано Олександра Марчишина та Наталю Новак.

Хоч ця Кобзарева вистава зігралася один раз в районному будинку культури, однак її високо оцінили глядачі у тому ювілейному році.

ІV. Ювілейна газета від школи та старанної школярки для Т.Г.Шевченка

Але в стінах СШ №3 до 150-річчя Т.Г.Шевченка ще й випустили велику літературну газету. Писала ж її чорною тушшю моя однокласниця Броня Гулько, чий почерк Дора Іванівна вважала серед наших почерків найкращим. Взагалі при написанні газети Броня була охайною, уважною, адже великі листи ватману стали дефіцитом. За мистецьке ж оформлення цієї газети відповідала Ірина Миколаївна Богуцька, викладач креслення у СШ №3.

V. Ніяка не провінція: місячник професійних театралів для Бара

Та як ми, юні актори-школярі, могли не захоплювалися театральною грою, якщо в м.Бар щоліта на цілий місяць приїздили актори Вінницького музичного драматичного театру ім.М.Садовського? Вони селилися на квартири до барчан. Дора Іванівна водила нас походами в театр й організовувала зустрічі з акторами.

Мені ж найбільше запам’яталася зустріч із Валерією Яківною Сироватко, в майбутньому народною артисткою України. Ми ж в школі тоді вивчали оповідання Юрія Яновського «Серед руїн», де описане життя й пригоди маленької дівчинки в окупованому німцями Києві. Прототипом цієї героїні і стала пані Валерія в дитинстві.

VІ. Новорічний бал-маскарад для творчого зростання

Дора ж Іванівна постійно шукала нагоди, щоб розвинути наші акторські таланти. Для цього й слугував новорічний бал-маскарад. На цьому особливому святі потрібно було мати костюм та вміти його захистити. В останньому нам і допомагала пані Дора, а матерям нашим оповідала, який тут доцільний костюм. Від нас же вимагала бездоганного знання тексту, хоча й давала волю нашій фантазії, але по-дружньому підказувала, як зробити краще.

Мені на балах-маскарадах випадали ролі ось такі:

  1. Карась – в п’єсі «Запорожець за Дунаєм», а Роза Кремінь – в ролі Одарки;
  2. Командор – в «Камінному господарі» Лесі Українки, а Донна Анна – Світлана Биковська, дон Жуан – Олег Іноземцев;
  3. Воєвода Київського замку, князь Ольшанський – у «Свіччиному весіллі» Івана Кочерги, а Меланка – Світлана Шаповалова.

А із робіт шкільного театру для мене пам’ятні ролі такі, як:

  1. земський лікар Терентій Йосипович Бублик – у виставі О.Корнійчука «Платон Кречет»;
  2. Лісовик та дядько Лев – у виставі «Лісова пісня» Лесі Українки, а Мавка тут – Валентина Лілеєва, Лукаш – Віктор Косташ, Килина – Вікторія Бровченко, Перелесник – Олександр Марчишин, Русалка –Тамара Лагойда.

VІІ. Про лебедину вірність і на відкритому уроці

Тоді, у далекі 60-ті ХХ ст., головою районного методоб’єднання учителів-філологів довгий час була Дора Іванівна Руда. Вона давала чимало показових відкритих уроків, а серед них мені пам’ятний урок-дискусія про лебедину вірність за романом Олеся Гончара «Прапороносці». На такому уроці в нашому класі нараховувалося чимало учителів-членів методоб’єднання, але мої однокласники не розгубилися. Я бачу перед собою святково одягнену Дору Іванівну із накинутою на плечі барвистою темно-бордою терновою хусткою.

У її вступному слові наголошувалося на тому, що твір про Україну та українців, прна тому, що наші земляки теж зробили свій вагомий внесок у перемогу над фашизмом. Мені запам’яталися тоді пристрасні слова дискусії дівчат-однокласниць: Наталі Новак, Броні Гулько, Клави Галкіної, Гені Шпун, Надії Крупницької, Жанни Сігал.

Також окремі мої однокласники готували так звані усні реферати, а під час виступу за темою реферату, заборонялося читати із зошита. Уривки ж художнього тексту пані Дора вимагала знати напам’ять.

Як зараз бачу: мій однокласник-красень Саша Марчишин читає напам’ять лист Саші Сіверцева; Наталя ж Чумакова коментує вислови майора Воронцова про лебедину вірність, ще й спонукає нас до роздумів: чому доля Шури Ясногорської така трагічна. Пані Дора висловлює думку, що Шура уособлює собою Україну. Олег же Іноземцев оповідає про колоритний образ в романі нашого земляка-подолянина Хома Хаєцького.

Хоча найбільший успіх випав на цьому відкритому уроці моїм однокласникам-поетам, а саме: Леоніду Селезньову та Євгену Ході, адже власні роздуми стосовно теми заняття висловили в поетичній формі. А така форма спонукала навіть Дори Іванівни колег, членів методоб’єднання, долучитися до розмови. Вони ще й високо оцінили самі поезії, навіть попросили переписати для них вірші як своєрідний автограф про урок, що юні поети й зробили.

VІІІ. Ніяка не провінція – 2: приїзди відомих письменників до Бара

Згадуються мені й оповіді Дори Іванівни про приїзд до м.Бара багатьох письменників, а особливо про відвідини нашого районного центру М.Стельмахом. Пані Дора наголошувала, що цей письменник матеріал для творів брав на Східному Поділлі, наприклад, для роману «Кров людська – не водиця». Милувалася Дора Іванівна ввічливістю та інтелігентністю пана Стельмаха, його мовленням, із доречними прислів’ями та піснями, які потім замандровували у Стельмахові художні твори.

А от з Вінницьким музично-драматичним театром ім. М.Садовського часто приїздив драматург Микола Зарудний та оповідав барчанам про стан драматургії в Україні, ображався на О.Корнійчука, який не давав росту іншим драматургам. Але Дора Іванівна ще в ті часи негативно оцінювала Корнійчукову п’єсу «Загибель ескадри», хоча робила це дуже обережно.

А взагалі серед письменників, з якими пані Дора спілкувалася, були і Володимир Маняк, автор повісті «Твоя плоть і кров», і їхній сучасник-байкар Микита Годованець, і дитячий письменник Дмитро Білоус, і автор роману «Марія», присвяченого Марку Вовчку, Оксана Іваненко.

ІХ. У рідну школу, але вже в ролі вчителя

У школу після завершення навчання в педагогічному інституті я повернувся вчителем української мови та літератури у 1969 році. Дора ж Іванівна віддала мені 5 клас. Вона і директор школи Г.М.Шпилевський допомагали мені формуватися, як вчителю, за що їм довічна подяка.

Х. Плеяда моїх дорогих навчителів

Взагалі мені поталанило на колег старшого покоління, а серед них: Євгенія Костянтинівна Цехмейстер, Віра Петрівна Кузченко, Галина Павлівна Новаківська, Ганна Павлівна Костюк, дві Галини Миколаївни Столяр (перша – зі СШ №3, а друга – з Копайгородської СШ), Галина Леонівна Труш (Івановецька НСШ), Таміла Якимівна Ткаченко, Ольга Сергіївна Коновалова, Віра Степанівна Марченко, Ніна Іванівна Федик (Ялтушківська СШ), викладач тодішнього БАДТ Марія Йосипівна Файдун-Ляшенко та інспектор районо Володимир Захарович Кузьменко.

ХІ. Величне визнання рядового Класным Руководителем

У моєму домашньому архіві зберігаються листи учнів 5 класу СШ №3, де я був класним керівником перед службою в лавах Радянської Армії. Самі листи для солдата діти писали українською мовою спочатку на чернетці, а на перевірку давали Дорі Іванівні. Конверт ж підписували самі, без перевірки, російською мовою, індексів же тоді ще не існувало. Тож у графі «Кому» писали просто – «Моему класному руководителю». До речі, серед таких дописувачів був майбутній чемпіон, а потім відомий тренер збірної Радянської Союзу з волейболу – Ігор Філіштинський. Усі ці листи зберігаю і, можливо, коли-небудь оприлюдню. А писали діти про шкільне життя, про свої удачі та невдачі в ньому. Я ж мав право писати тільки про природу та красу Білорусі. А в подальшому однополчани зверталися до мене: «Рядовой Класный Руководитель». Таке за мною в ті часи і закріпилося прізвисько.

ХІІ. Потрапляння «хлібороба» на рідний лан педагогічної ниви

Після проходження військової служби Дора Іванівна рекомендувала своєму чоловіку Шаповалову Леоніду Володимировичу взяти мене на роботу в СШ №1. Я потрапив у дійсно дружній колектив, за що вдячний Богу. Тут і працював до виходу на пенсію за станом здоров’я.

ХІІІ. Позашкільні уроки на килимі Дори Іванівни

Уже працюючи в Барській ЗОШ №1 не одне десятиліття, деколи відвідував Дору Іванівну у часи її заслуженого відпочинку, але йшов не сам, приводив своїх учнів, і ми… починали позашкільний урок.

Одного разу тодішні шестикласники всілися на підлоговому килимі, я присів біля Дори Іванівни – і полинула розмова про відоме вже оповідання Ю.Яновського «Серед руїн». Ось учителька веде урок – і моя душа заспокоюється. Але далі не втримався, заплакав, адже мої учні: Маринка Бережнюк, Юля Щаслива, Саша Калужин, Наталка Герасимова, Вадим Борщевський, Толя Матковський створили таку дискусійну атмосферу, що щасливі емоції втримати було не можливо. Переконався тоді вкотре: порох в порохівницях є, і завжди сухий, дарма, що вже заслужений відпочинок.

Іншим разом і привів до Дори Іванівни своїх учнів, тобто Артема Сироту, Колю Міщенка, Богдану Шинкаренко. Остання в подарунок принесла свою книжку прози, яка щойно вийшла. Це, до речі, були внуки її учнів. Їхні бабусі Алла Кіндзерська, Геня Шпун, Тамара Стащенко, у свій час навчалися у Дори Іванівни.

А ось на 90-літній ювілей до пані Дори я прийшов зі своїм театром. Було чимало гостей, то ми не мали змоги грати повноцінно, але деякі сценки таки відтворили. Із моїх акторів тоді особливо виділили Дениса Гусєва.

У Дори Іванівни колись декламували, в основному її підопічні дівчата, а я ще привів на урок поезії у неї вдома хлопців-декламаторів. Виступи сприймалися добре, мені ж залишалося лиш представляти виконавця і називати його перемоги. Особливою моєю гордістю тоді був Ярослав Росочинський, який і брав участь у творчому звітному концерті школярів Вінниччини в палаці «Україна», а також і Василь Пастушина, який ще раз нагадую, хоч про це йшлося в іншій статті, виборов право читати поезії Т.Г.Шевченка в Українському домі на Арбаті в Москві.

ХІV. Поєднані й квітковим хобі

Але не тільки українську філологію на все життя полюбили і Дора Іванівна, і я. Ще одна наша спільна любов – жоржини.

Взагалі подвір’я пані Дори рясніло квітами від ранньої весни і до пізньої осені.

А серед них найулюбленішими у Шаповалова Л.В. були шавлія та чорнобривці. Завжди у квітнику росли троянди, хризантеми, звичайно ж, жоржини. У колекції пані Дори останніх налічувалося небагато, але їхній підбір був особливий. Коли вона випадково дізналася, що я, ще будучи учнем, теж вирощую жоржини, то опісля щовесни приносила мені бульби різних сортів, наприклад, «Водограй», «Жар-птиця», «Дихання Арктики», «Фрез», «Вогник», «Далія-70», «Донька Неро», «Бургундія», «Комета», «Куїнджі», «Поль Робсон».

Уже працюючи в школі, я інколи передавав бульби моїх улюблених сортів Дорі Іванівні. Але щодо жоржин вона виявилася прискіплива, тож бувало, що в квіткових смаках ми трохи розходилися.

Жоржинолюбство ж передалося мені від моєї бабусі з хутора Івановецького – Домініки Марківни Нетупської (Стащенко). Та й донька її, а моя тітка, Марина Йосипівна Заторська-Нетупська, мала там, на хуторі, гарну колекцію жоржин.

А взагалі знайомі квітникарі, які вирощували серед інших квітів і жоржини, мали теж непогані колекції. Наприклад, у Валентини Юріївни Лютої, вчительки математики у ЗОШ №1, у Валентини Павлівни Довгун (особливо вишукана, адже багато замовлялося з Москви), в Івана Кузьмовича Шибка, вчителя праці у ЗОШ №1 та ЗОШ №2, в Марії Степанівни Волошиної, у Ганни Мартинівни Зелінської, як і в жительки с.Чемерис-Барських, Надії Іванівни Ставничої.

ХV. А зорі наші дорогі нам освітлюють життя

Жоржини, жоржини… Схожі на зорі. І вчителька моя – це зоря світова… Зоря згасла уже … Але коли зорі гаснуть, то їхнє світло до нашої планети надходить ще не один рік.

Так і світло душі Дори Іванівни зігріває мене навіть після її відходу з цього світу. А ще вона навчила мене бачити, кажучи словами О.Довженка, у буденних калюжах зорі…

Вдячний учень Б.М.Нетубський

(Оповідь записано Таїсією Лясковською)

 <<<