ОКРЕМА ТЕМА
СПАДОК ВДОВИ ДЕ-ВЕККІ,  АБО ЛЕГЕНДИ СТАРОГО КЛАДОВИЩА

Серед напівзруйнованих поховань старого кладовища є одне особливе. Високий біломармуровий пам’ятник з гравіюванням «За что?». Подейкують, що колись тут був невеликий склеп, але з часом він повністю просів під землю. Спочиває тут Катерина Генріхівна Іваницька (померла 3 жовтня  1911 року).

У нижньому лівому кутку обеліска акуратно викарбовано позначку «Де-Векки Кіевъ». Ця «мітка» майже непомітна для неозброєного ока. Адже шрифт маленький і нечитабельний. У ХІХ столітті заможні родичі, сповнені туги і скорботи за померлими, замовляли монументи у іменитих на той час скульпторів. Напис свідчить про те, що біломармуровий пам’ятник зроблений не барськими майстрами (тогочасних небіжчиків у маленьких містах, як правило, ховали лише з православними хрестами, розкішні могили були рідкістю), а виконаний на замовлення у Києві.

«Де-Векки» − прізвище італійця Віктора де-Веккі, засновника фірми, яка займалась виготовленням виробів із мармуру, лабрадориту та граніту. Після його смерті виробництво очолила невістка – Надія де-Веккі. Вироби від «Вдови де-Веккі»  вирізнялись особливою вишуканістю, адже це була ціла династія різьбярів та скульпторів, що славилася на всю Європу.

Випускниця Петербурзької консерваторії по класу рояля змолоду в Одес івикладала музику в гімназіїБерезкін і успішно виступала з сольними фортепіанними концертами. Обдарованими були і діти талановитої Надії. Донька Любов (з 1906 року Агапьева де-Веккі) закінчила Одеське відділенняІмператорськогомузичного училища з атестатом першого ступеня, а 1905 року− Лейпцизьку консерваторію.

Вона, як і мати, стала піаністкою. Сини Костянтин і Євген ще студентами заявили про себе як скульптори. Завдяки їх участі, з 1907-го фірму вже знали під назвою «Вдова де-Веккі з синами». Справи йшли в гору.

«Пані де-Веккі за прикладом Західної Європи прагне до створення пам’ятників високої художньої цінності», − писала про фірму вдови та її синів газета «Кіевлянинъ». Власники особисто їздили до Італії, щоб придбати мармур, граніт та переймали найновіші тенденції у виготовленні надгробків. У 1908 році їхні меморіальні постаменти здобули золотий хрест та диплом на міжнародній виставці сучасного мистецтва у Римі.

Щоб не відставати від європейської моди, Надія де-Веккі привезла до Києва відомого італійського майстра Сольтаріні Мадотті. Вона намагалася, щоб у неї все було найкраще. Тому продукція користувалася чималим попитом.

До речі, цікавою темою є історія про тогочасні страхові компанії, які пропонували «влаштувати земні справи і подбати про долю дружини і дітей на той випадок, коли невблаганна доля позбавила їх друга, керівника і годувальника». Людина сплачувала страхові внески, а їй натомість забезпечувався «відомий капітал, що видається вдові і сиротам в разі смерті чоловіка і батька».

Цікаво й те, що свого часу майстрами на Байковому та Личаківському кладовищах було встановлено не один склеп, у тому числі і відомому архітектору В. Городецькому, який є автором Будинку з химерами. Але за буремне ХХ століття більшість пам’ятників, виготовлених скульпторами, було знищено. В Україні пам’ятників від цих італійських скульпторів залишилось дуже мало, а тому вони потребують охорони і бережного відношення. Адже час, цей невблаганний скульптор долі, поступово руйнує навіть роботи найвишуканіших майстрів.

Перша світова війна принесла фірмі збитки і занепад. Надія та її донька Любов давали уроки музики і готували абітурієнтів до вступу в консерваторію. Літо 1919 стало для вдови останнім: її розстріляли більшовики. На жаль, вона не була удостоєна надгробка…

Її заарештували 9 липня. А через декілька днів, без суду і слідства, разом з видатним педагогом Науменко і професором Армашевським розстріляли. Що сталося з Костянтином і Євгеном − невідомо. Любов з донькою Вірою виїхала з Києва. Їхнє життя обірвалися не менш трагічно у лютому 1942-го під час блокади Ленінграда. Лише у 1992 році Надію де-Веккі, як і інших невинно закатованих, реабілітували.

Але повернемось до легенд Барського кладовища. Старожили розповідають про могилку Катерини Іваницької чимало загадкових легенд. Достеменно відомо те, що похована тут пані походить з багатого та шляхетного роду. Вона донька поміщика із села Шпирки. Життя дівчини трагічно обірвалось на двадцять четвертому році життя.

За однією із версій, Катерина Іваницька славилась неабиякою вродою та умінням причаровувати чоловіків. Саме це і згубило її. Красуня дала обіцянку вірно чекати свого коханого. Але заздрісні люди, поки офіцер був у від’їзді, надіслали йому кляузу, у якій очорнили чесне ім’я дівчини. У жилах гордого військового закипіла гаряча кров, він вирішив помститися легковажній панночці, яка знехтувала його почуттями. Останні слова, які вимовила Іваницька після смертельного пострілу у груди, були: «За что?». Саме це і викарбували на могилі дівчини.

За іншою версією, донька поміщика стала жертвою нещасного випадку, адже під час нерозсудливих забав на полюванні молодий і недосвідчений у поводженні зі зброєю офіцер випадково застрелив дівчину. У будь-якому випадку, напис на могилі «За что?» став нагадуванням про трагічну смерть Іваницької Катерини, життя якої обірвалось надто рано.

Існує ще одна легенда, пов’язана з мармуровим обеліском. Кажуть, що вродлива поміщицька донька за життя розбила не одне серце. Після трагічної смерті дівчини її зображення було викрадене з надгробка ще одним до нестями закоханим кавалером. Але така трактовка, швидше за все, є не більше, ніж романтичною легендою, адже у місті ще є старожили, які пам’ятають портрет красуні Катерини.

Пройшла вже сотня років з дня смерті панночки, але історії про неї переповідають до цього часу. У нашому місті є чимало не менш цікавих легенд, загадок і секретів, які зовсім поруч з нашим буденним життям, просто потрібно не дати їм стертися з історії.

Інна ТКАЧУК

 

 <<<