ПОГЛЯД
ПЛАЧ ВІФЛИЄМСЬКИХ МАТЕРІВ або БЕЗ УСМІШОК І КВІТІВ

«Отже, запитується: якою мірою простору і часу вимірюється совість? Скільки потрібно метрів чи кілометрів, скільки потрібно хвилин, годин, днів, років чи десятиліть, віків, щоб совість спалахнула у нас чи згасла? Питання абсолютно нещадне. Хто візьметься відповідати на нього – за усіх? Чи часто ми сміємо задавати його – самим собі? І хто насмілиться дати втішну відповідь на нього?»
                                                                                                                                                                                                         (Автор невідомий)

Світ відзначив День матері. Останнім часом Україна боязко приєднується до цієї традиції. Материнство на нашій землі віками шанувалось особливо, але зараз хочеться поговорити саме про радянський спосіб, коли жінку «звільнили від пут сім’ї». Діти ставали «державними» із пелюшок, а матері, позбавлені можливості вкласти душу у свою кровинку, будували комунізм у дві зміни. Заробляли на курточку, двоє штанців, кілька іграшок і продуктовий набір з дешевою ковбасою. Тоталітарний червоний Молох пожирав кожного, народженого в СРСР, особистість і особисте, унікальність, творчість, свободу, розвиток – все на благо «Родіни». Інакшого способу відвоювати своє, як украсти, не залишалось…Обман і злодійство стали чи не єдиним способом облаштувати добробут і благополуччя. За гігантськими пафосними гаслами знемагали покоління стражденних матерів і недолюблених дітей.

Але і у той час, коли мільйони радянських сімей імітували щасливе життя, купуючи морозиво за 20 коп. і славлячи правлячу партію, мільйони їхніх родичів, про яких вони мовчали (а більшість воліла забути), мордували за колючим дротом ГУЛАГУ. І один Бог знає, що там творилося…

ХАВА ВОЛОВИЧ. "МАМОЧНИЙ" ТАБІР (спогади)

«Нас було три мами. Нам виділили невелику кімнату в бараку.
Клопи тут сипалися зі стелі і зі стін як пісок. Всі ночі безперервно ми їх знімали з дітей. А вдень – на роботу, доручивши малюків якій-небудь не ідеальній старенькій, яка з’їдала залишену дітям їжу.

Проте, цілий рік я ночами стояла біля ліжечка дитини, збирала клопів і молилася.
Молилася, щоб Бог продовжив мої муки хоч на сто років, але не розлучав з донькою. Щоб, нехай волоцюгою, нехай калікою, але випустив з ув’язнення разом з нею. Щоб я могла, повзаючи в ногах у людей і випрошуючи милостиню, виростити і виховати її. Але Бог не відгукнувся на мої молитви…

Тільки-но дитина стала ходити, тільки-но я почула від неї перші, пестячі слух, такі чудові слова – «мама», «мамиця», як нас в зимову холоднечу, одягнених в лахміття, посадили в теплушку і повезли в «мамочний» табір, де моя ангелоподібна товстунка з золотими кучериками незабаром перетворилася в бліденьку тінь з синіми колами під очима і спраглими губами».

Волович працювала спочатку на лісоповалі, потім на лісопилці. Вечорами вона приносила в табір в’язку дров і віддавала нянечкам, які за це пускали її до доньки крім звичайних побачень.

"Бачила, як о сьомій годині ранку няньки робили побудку малюкам. Стусанами піднімали їх з ненагрітих ліжок. <…> Штовхаючи дітей в спинки кулаками і обсипаючи грубою лайкою, міняли сорочечки, підмивали крижаною водою. А малюки навіть плакати не сміли. Вони тільки стогнали по-старечому і – гукали.

Це страшне гукання цілими днями лунало з дитячих ліжечок. Діти, яким належало вже сидіти або повзати, лежали на спинках, підібгавши ніжки до живота, і видавали ці дивні звуки, схожі на приглушений голубиний стогін. На сімнадцять дітей припадала одна няня, яка повинна була годувати, мити, одягати дітей і тримати палату в чистоті. Вона намагалася полегшити собі завдання: з кухні няня принесла палаючу жаром кашу. Розклавши її по мисочках, вона вихопила з ліжечка першого-ліпшого з дітей, загнула йому руки назад, прив’язала їх рушником до тулуба і стала, як індика, напихати гарячою кашею, ложку за ложкою, не залишаючи йому часу ковтати.

Елеонора почала чахнути. На побаченнях я виявляла на її тільці синці. Ніколи не забуду, як, чіпляючись за мою шию, вона схудлою ручкою показувала на двері і стогнала: «Мамиця, додому!» Вона не забувала блощичника, в якому побачила світ і була весь час з мамою.

Маленька Елеонора, якій був рік і три місяці, незабаром відчула, що її благання про «дім» – марні. Вона перестала тягтися до мене при зустрічах, а мовчки відверталася. Тільки в останній день свого життя, коли я взяла її на руки (мені було дозволено годувати її грудьми), вона, дивлячись розширеними очима кудись у бік, стала слабенькими кулачками бити мене по обличчю, щипати і кусати груди. А потім показала рукою на ліжечко.

Увечері, коли я прийшла з оберемком дров у групу, на ліжечку її вже нікого не було. Я знайшла її в морзі голенькою, серед трупів дорослих табірників. У цьому світі вона прожила всього рік і чотири місяці і померла 3 березня 1944 року. <…> Ось і вся історія про те, як я зробила найтяжчий злочин, єдиний раз в житті ставши матір’ю".

З книги Енн Епплбаум «ГУЛАГ». (Хава Волович була арештована у 1937 році по «політичній» статті. У 1942 році у глухому лагпункті у неї народилась донька Елеонора).

Неможливо без розпачу і жалю читати ці рядки…Ні, це не страшна казка – це моторошне життя, таке ж реальне, як наш подих. І для буття не мають значення відстані і час. Важко усвідомлювати такі речі поруч і складно – у собі. Рядок за рядком і мимоволі уособлюєш себе табірною матір’ю… Далі намагаєшся прожити коротке життя народженого у застінках ГУЛАГу, про яке у цій історії мовчить застиглий жах дитячої муки… Також варто спробувати поставити себе на місце табірної няньки. Це уже малий кат і водночас жертва обставин. Але уособити себе Великим катом, головним керманичем у цій історії свідомість не дозволяє. Виникає лють, огида, ненависть, відчуження: ні прийняти, ані зрозуміти, здавалось би, неможливо. Звичайно, ніхто із нас не уособлює себе тираном. Проте, кожен відомий тиран прийшов у цей світ усміхненим малюком…Ось це, мабуть, і є найбільша драма людства. Чому так стається і хто винен? Як народжується у людині маленький кат і скільки кроків його віддаляє од великого? Усі ми є суддями та прокурорами, нерідко виносимо жорстокі вироки, особливо, своїм найближчим і найріднішим. Чи можна говорити, що кожен причетний до цієї історії, репресивної системи, тоталітарних режимів, круговерті страждання на землі? І – навпаки? Врешті, чи свідомі ми, що наші вчинки або бездіяльність відбивається на наступних поколіннях і кожній дитині окремо…Немає «своїх» і «чужих» у цьому світі, а є ми, що можемо бути чужими до власної людської суті.

Богдана СУКОННИК

ІЗ ПІДСЛУХАНОГО
Гайове. Колективізація у розпалі. Сільська хата. До магазинера зайшли «на чарчину» гаївський і комаровецький голови колгоспу. Поки господар підійшов, жінка його гостей уже присадила і поралася коло столу. «Ти на скільки чоловік план виконав?», - допитувався комаровецький. - «Я що знаю, каже другий, виконую по-трохи». – «Лайно ти, а не чоловік! Я он уже скількох здав!»
Завіса.
У ТОЙ САМИЙ ЧАС рідна сестра господині дому і її чоловік-науковець приєднаються до мільйонів засуджених СРСР. Через довгі роки із місць покарання повернеться тільки сестра.
P. S.: «Сталін, звичайно, злочинець, але хто написав 40 мільонів доносів?»

-------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

Книга Енн Епплбаум —це не лише повна історія радянської табірної системи у розвитку, від ленінських до горбачовських часів, що базується на архівних документах, інтерв’ю, спогадах та історичних працях. Автор показує яку величезну роль відігравала система ГУЛАГу у політиці та економіці СРСР, у деталях відтворює картину повсякденного життя ув’язнених. Не менш ретельно, ніж хронологію і географію ГУЛАГу, автор намагається відновити логіку катів і жертв, зрозуміти, що змушувало убивати і що допомагало вижити.

За книгу «ГУЛАГ» Енн Епплбаум була удостоєна Пулітцерівської премії.

Це істинна історія павутини Великого терору – одна із самих трагічних сторінок літопису ХХ століття, що, на жаль, не стала, на думку автора, частиною суспільної свідомості.
Навряд чи можна знайти більш точний образ радянської історії ніж ГУЛАГ. Звичайно, він не такий святковий, як балет чи космічні подвиги, проте зачіпає куди більше людей. ГУЛАГ давно став метафорою, що символізує нелюдське ставлення держави до своїх громадян, хоча точна кількість його жертв невідома. У книзі американського історика і журналіста Енн Епплбаум «ГУЛАГ» наводяться різні цифри, сам автор схиляється до оцінки у 28,7 млн. чоловік, що пройшли через систему примусової праці; кількість загиблих при цьому оцінити неможливо – до розстріляних додаються загиблі у таборах і під час пересилки, точної статистики по спецпереселенцях і депортованих народах немає.

У книзі відтворюється структура світу радянських концтаборів – від моменту арешту і слідства з його варварською методикою вибивання свідчень до відправки у табір і способів виживання у ньому. Для дослідника очевидна неефективність підневільної праці, хоча комуністи довгий час вважали інакше, бувало, що через МВС здійснювалось 9% усіх капіталовкладень радянської економіки. Очевидна і безглузда жорстокість у відношенні засуджених.

Серед історій, повіданих автором, - події різного масштабу, від історії про те, як п’яні танкісти у 1954 р. давили ув’язнених жінок під час повстання у Кенгірі, до описання доль конкретних людей. Так, автор пише про 15-річного інтернатівця Володимира Мороза, засудженого за запис у щоденнику, де він нарікав на «брехню і несправедливість», що його оточує. Підлітка засудили до трьох років таборів, але потрапити він туди не встиг, у 1939 –му Мороз помер у тюрмі.
Тут з’являються теми, яких торкатись було не прийнято у вітчизняній науці, наприклад примусовий секс у таборах, масові зґвалтування кримінальниками і небажання охорони негайно присікати подібні злочини, вони завжди залишались безнаказаними. Як і раніше залишається невисвітленою історія донощиків, які, як правило, отримували частину майна тих, на кого стукали.

Книга охоплює всю радянську епоху, від революції до останніх років СРСР. Історію державного насильства у такому великому часовому проміжку неможливо описувати без розуміння унікальності феномену ГУЛАГу: що це – частина загальноєвропейської історії з її нацистськими вигинами у різних країнах, специфічний варіант розвитку російської держави чи вираження типово вітчизняного суспільно-історичного мислення? І якщо все разом, то як визначити відтінки у відповідях?

За матеріалами Олексія Мокроусова

 

 

 

 <<<