Карта інвестиційної привабливості
Ми в соцiальних мережах
Погода в місті
При зверненні до міської ради, чи було вирішено Ваше питання?
Так
 21 (28%) 
Ні
 53 (71%) 
Проголосувало: 74
Краєзнавство

А.А. Цицюрський

м. Бар

БАР ЧАСІВ ПРАВЛІННЯ МІСЬКОГО ГОЛОВИ В. М. ШПАКОВИЧА 

 

Анотація: у статті розглянуто соціально-економічний розвиток міста Бар Могилівського повіту Подільської губернії наприкінці ХІХ на початку ХХ століть за часів головування Шпаковича В.М. (18971915).

Ключові слова: місто Бар, міський голова, управа, гласні, промисловість, торгівля, освіта, гімназія, училище, бібліотека.

      

1793 рік ознаменував початок нової епохи в історії Правобережної України. За другим поділом Польщі край відійшов під скіпетр російської імператриці. Двоголовий російський орел зайняв місце одноголового польського. Одночасно з окупацією земель між Дніпром та Збручем російський уряд почав встановлювати власні порядки. На новоприєднаних українських землях спочатку були створені намісництва, а  у 1796 р. – губернії. Після ряду адміністративно-територіальних перетворень, у 1804 р. відбулося остаточне затвердження штатного розпису Подільської губернії, за яким вона була поділена на 12 повітів з губернським центром в Кам’янці-Подільському [16]. Крім того, в офіційному порядку визнані заштатними містами Хмільник, Бар, Сальниця, Вербовець [4, с.70].

       Поняття «заштатне місто» виникло на теренах краю після приєднання його  до Російської імперії. До таких відносили «поселення, що мали міські права, зокрема самоврядування, але в них не було осілої адміністрації» [10, с. 53]. Іншими словами, це було місто без повіту. З часом заштатне місто Бар, у якому динамічно розвивалась  економіка, значно випередив  за багатьма показниками такі повітові центри, як Брацлав, Ольгопіль, Ямполь, Летичів та ін. Показником регіональної значущості міста в добу капіталізму стала не стільки наявність державних установ, скільки фінансових корпорацій, банків, кредитних контор, представництв фірм, транспортних підприємств. Тісно пов’язані з промисловістю, зовнішньою торгівлею та крупним капіталом, вони визначали економічний розвиток не лише міста, але й навколишньої округи [9, c.36].

       Протягом першої половини ХІХ ст. місто помітно зросло. Якщо в 1843р. тут було 4500 жителів [21, c. 28],  то  в 1861 р. – 7789 [18, c. 294]. У структурі населення Бару чітко вирізнялися не лише станові та професійні, але й національні групи, причому виділялися переважно чотири етноси – українці, євреї, росіяни та поляки. У 1843 р. православні складали 1157 чоловік (25,7%), іудеї 2600 (57,8%), католики – 743 (16,6%) [19, с. 28]. 1861-й рік дав такі показники: всього населення – 7789 чоловік, з них – 2000 православних, 4500 іудеїв, 1100 католиків, 189 – інші (німці, вірмени, білоруси і т. д.) [18, с. 294 ].

       Матеріали Всеросійського перепису 1897 р. дають слідуючі дані щодо національного складу: українці – 3332 (33,4%); євреї – 5764 (57,7%); росіяни – 485 (4,9%); поляки – 378 (3,8%) [17, с. 98]. Причому Бар був лідером за питомою вагою єврейських мешканців краю. Перевагу євреїв серед міських жителів можна пояснити декількома факторами. По-перше, ще за часів польської влади на Поділля мігрували з Європи переселенці-євреї, які, не маючи землі, оселялися у містах і містечках. По-друге, російське самодержавство створило смугу осілості, законодавчо закріпило за євреями територію міст і містечок. По-третє, намагаючись залучити євреїв до виробничої діяльності, царський уряд надав їм низку пільг і привілеїв, основним із яких було право займатися будь-якими ремеслами та виробництвами [22, с. 15].

     Реформи 60-х років значно пожвавили господарське життя міста. Бар став значним торгово-ремісничим містом Поділля, мав 14 промислових підприємств, у т. ч. 4 шкіряні, 2 чавуноливарні, 8 черепичних заводів, 4 водяні млини, добре розвинутий візничий промисел. У місті налічувалося 463 ремісники. Щороку тут відбувалося 22 ярмарки, на які з’їжджалися купці з Поділля, Волині та інших місць Правобережної України. В місті було 129 лавок, 22 заїжджі двори. Більшість населення жила коштом торгівлі, ремесла, щоденної роботи або з найму і тільки частина міського населення (460 господарств) – переважно за рахунок хліборобства, орендуючи міські землі [11, с. 116].

       Друга половина ХІХ ст. у Російській імперії пройшла під знаком реформ, які торкнулись багатьох сфер суспільного життя, в тому числі й міського самоврядування. Раніше діяла «Жалованная грамота на права и выгоды городам Российской империи», проте на момент реформ 60-х років ХІХ ст. вже не стимулювала господарську діяльність міст і не могла забезпечити інтереси всіх станів міського населення. Тому, 16 червня 1870р. було затверджене Міське положення, що базувалося вже не на станових засадах, а на капіталістичному майновому принципі. Згідно нього власники нерухомого майна обирали членів (гласних) міських дум, які в свою чергу вибирали міську управу та міського голову.                                                   

       Центральною фігурою міського самоврядування був міський голова, який очолював і думу, і управу, координував їх роботу та мав досить широкі повноваження. Сприяло підняттю авторитету очільника міста надання йому з 1892р. статусу державного службовця. В останню чверть ХІХ ст. міський голова крім вирішального слова у господарських та фінансових питаннях, отримав значні повноваження у керівництві міськими органами самоврядування: давав розпорядження про скликання думи, визначав порядок денний засідань, під його особисту відповідальність друкувались доповіді по справам, які мали розглядатися в думі, лише з дозволу міського голови дума могла запросити на свої засідання «сторонніх осіб, від яких можна чекати корисних пояснень» тощо. До того ж, голова отримував дуже велику наглядову владу. Суміщаючи посади керівників як думи, так і управи, він міг не передавати пропозицію гласного на обговорення, знайшовши для цього законні підстави, зупиняти виконання рішення більшості членів управи, визначивши, знову ж таки, що це йде врозріз із законом [9, c. 83].

       Разом із тим, уряд, надаючи такі повноваження головам, жорстко контролював діяльність міських голів. По-перше, влада надавала великого значення підбору кандидатів на посаду міського голови. На цю посаду не могли обиратися особи духовного сану, представники судового відомства, чиновники казначейства. Головою і тимчасово виконуючі обов’язки голови не могли бути особи іудейського віросповідання. По-друге, голів затверджував губернатор. До того ж, досить часто губернатор сам призначав посадових осіб [9, c.84].

       Але, не зважаючи на певні обмеження у діяльності міських голів, слід відзначити, що у другій половині ХІХ ст. зміцнення повноважень градоначальника позитивно вплинуло на розвиток міст Подільської губернії. Під керівництвом відповідальних та прогресивних міських голів у багатьох подільських містах відбувались відчутні зміни на краще.

       Зрушення на краще в соціальній сфері та благоустрої наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у заштатному місті Бар відбулися завдяки діяльності міського голови Володимира Миколайовича Шпаковича – вчителя за освітою, колезького радника, спадкового почесного громадянина [1, с. 21].

       Але було б несправедливо не згадати його попередників, які очолювали місто до нього після введення Міського положення: 1884–1890 Ковальов Федір Сильвестрович, селянин; 1890–1894 Лащевський Аким Гнатович [9, c. 300].

       Першим кроком Шпаковича В.М. стало ініціювання у 1897 р. виготовлення генерального плану міста, на основі якого наступного року вийшло важливе розпорядження міської влади стосовно «урегулювання забудови міста Бар». За цим розпорядженням почалося приведення до «правильного вигляду» кварталів та вулиць міста, знесення ветхих та без дозволу побудованих будівель, перенесення шкідливих для здоров’я підприємств (шкіряні заводи, миловарні, кузні) у спеціально відведені квартали на околиці. Того ж року вийшла обов’язкова постанова Барської міської думи про влаштування тротуарів і водостоків, а також висадження дерев [7, арк. 73–74].

       Ще один важливий крок у благоустрої – покращення освітлення вулиць у нічний час. На початку ХХ ст. міська дума значно збільшила суми бюджетних видатків на освітлення, що призвело до збільшення кількості ліхтарів. Якщо наприкінці ХІХ ст. вулиці Бара освітлювало близько трьох десятків гасових ліхтарів, то в 1910 р. таких нараховувалось 300. Для порівняння: більше ліхтарів було лише у губернському Кам’янці-Подільському – 900, та великих повітових центрах Вінниці – 410 і Могилів-Подільському – 356. Для загальної картини щодо благоустрою міста додамо маленький, але доволі важливий факт – на початку ХХ ст. Бар був одним із 7 міст Подільської губернії, де був створений асенізаційний обоз [10, с.76].

       На покращення зовнішнього вигляду міста звертає увагу й дослідник Є. Сіцінський, що у 1901р. зазначав: «В останні часи головні вулиці та увесь шлях від моста до залізничної станції Бар укладені бруківкою, міська гребля приведена до ладу та зроблена зручною для пересування [19, c.57].

       Другою заслугою міського голови В. Шпаковича стало сприяння будівництву в Барі цукрового заводу, що дав значний прибуток до міської скарбниці та сотні робочих місць. Саме В. Шпакович у 1897р. розпочав переговори з різними підприємцями та нарешті вийшов на вигідну пропозицію з боку проскурівського купця Соломона Маранця, а у 1898 р. допоміг «відбитися» від намагань власників Ялтушківського цукрозаводу не допустити будівництва заводу в Барі, вбачаючи в них конкурентів [6, арк. 12]. 18 березня 1898 р. Барська міська дума задовольнила прохання цукрозаводчика С. Маранця, та продала йому 56 дес. 1892 кв. саж. міської землі під будівництво цукроварні [6, арк.4]. Першу продукцію завод видав 1900 р., й після завершення будівництва перейшов у власність акціонерного товариства, а от директором-розпорядником заводу став купець Маркус Маранець – син Соломона Маранця.

       Піднесення економічного життя викликало потребу розширення меж міста. Тому в 1902 р. В. Шпакович запропонував віддати під забудову приватним особам 18 десятин міської землі під назвою «Рипщина» поблизу станції Бар, аргументуючи це тим, що «… торгово-промислові інтереси Бара та навколишніх поселень і заводів викликали потребу в заснуванні в цій частині місцевості селища». В 1903р. план на забудову «Рипщини» був затверджений генерал-губернатором [20, арк. 6–8].

       Достатнє фінансування на початку ХХ ст. мала галузь освіти та культури. Важливою подією в культурно-освітньому житті міста стало відкриття 7 квітня 1899 р. міської публічної бібліотеки, яка утримувалася за рахунок міста. У Вінниці бібліотека була заснована на 8 років пізніше. Міська влада (головою розпорядчого комітету бібліотеки був В. Шпакович) постійно збільшувала видатки на утримання бібліотеки. Так, 1900 р. від міста надійшло 300 руб., у 1901 р. – 600 руб. Це дозволяло збільшувати книжковий фонд, оформляти підписку на 18 періодичних видань та утримувати штатного бібліотекаря (оклад 120 руб. на рік) [8, с. 77].

Появі нових навчальних закладів та розвитку існуючих, сприяла політика міської влади, яка свідомо йшла на значні бюджетні витрати на освіту. Так, на 1907 р. бюджет міста складав 76810 руб. 34 коп., з них понад 40% йшло на освіту – 31552руб. 02коп. (в т.ч. 3250руб. на утримання міського училища, 1800 руб. на утримання двох початкових училищ, 14007руб. на утримання реального училища, 6478 руб. 02коп. на оплату займану на будівництво приміщення реального училища тощо) [23]. Зазначимо, що у більшості міст Подільської губернії витрати на освіту були в межах 10–20% від міського бюджету.

       Заданий В. Шпаковичем темп розвитку міста підтримали наступні міські голови: губернський секретар Зав’ялов Євген Олексійович (1903–1907 роки головування) та спадковий почесний громадянин Таневський Павло Лукич (1907–1911 роки головування). У 1911 р. міщани знову обрали міським головою Шпаковича Володимира Миколайовича [9, c. 58].

       Під час його нової каденції було відкрито міську жіночу гімназію. Для її успішного функціонування міська дума постановила збільшити суму щорічного фінансування до 1500 руб. [12, Ч. І, с. 42]. Додамо, що першою начальницею міської жіночої гімназії стала Лідія Климентівна Єрмоленко, яка за освітою була учителем словесності та історії. У 1912–1915рр. Барське реальне училище (тепер ЗОШ І–ІІІ ст. №4) здійснило перші чотири випуски майже сотні юнаків.

       У 1913 р. під час  всеросійського реформування міських училищ Барське двокласне міське училище було перетворено на вище початкове. Таке училище вже мало 4-річний курс навчання. До того ж було вирішено відкрити при закладі ремісниче відділення, на будівництво приміщення для якого у 1913 р. Барська міська дума асигнувала 9500 руб. [19].

       Серед інших важливих для розвитку міста подій початку ХХ ст., можна назвати появу телефону. До 1910 р. цей новий вид зв’язку на Поділлі розповсюджувався доволі повільно  та був організований лише у чотирьох містах (Кам’янець-Подільський, Вінниця, Могилів-Подільський, Проскурів) [20, c.150]. У 1912р. міську телефонну мережу побудували і в Барі. Прокладала мережу електротехнічна контора інженера Миколи Васильовича Фазли [2, c. 1023]. У серпні 1914 р. в Барі вийшла перша місцева газета – «Бюллетень телеграфного агенства». Не відомо, як довго видавалась ця газета, адже є відомості лише про її перший номер – він був російськомовний, присвячений початку Першої світової війни, містив також невеличкий огляд місцевих подій. Видавцем газети зазначений Янковський [ 8, c.78].

       Енергійному міському  голові в його 10-літніх «трудах» допомагали: заступник             Г.І. Багінський та члени управи В.П. Воронецький та П.М.Василевський. Його підтримували й гласні міської думи М.К.Воскобойніков, С.І. Боровський, Ф.М. Буратинський,                  З.П. Воролицький, А.С. Глушко, Ф.С. Ковалів, П.П. Камінський, С.І. Китайчук,                    І.Г. Левицький, М.Т. Ружицький, М.К. Сербер, А.А. Соколовській, І.І. Таньовський,           Л.А. Треньовський, А.Л. Феєр, М.Н. Черниш [5, с. 190]. 

       Їх активна і плідна діяльність привела до позитивних змін в соціально-економічному житті міста наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Це наочно ілюструють статистичні відомості. Напередодні  Першої світової війни в Барі було: «… 22660 мешканців, з них: православних – 9092 (40,1%), католиків – 3106 (13,7%), іудеїв – 10450 (46,1%). Житлових будівель – 2208, серед яких 124 кам’яних, 2080 дерев’яних і 14 напівкам’яних, 4 православних храми та монастир, старообрядницька каплиця, костел, синагога, 11 іудейських молитовних будинки. У місті 34 вулиці та 14 провулків загальною протяжністю 20 верст, із яких забруковано 2810 саж., ці вулиці мають тротуари з одного боку – 36600 саж., з двох боків – 7 верст, 2 майдани, міський сад, 300 гасових ліхтарів, вода постачається з р. Ров та криниць. Міська поліція складається з поліцейського наглядача та 25 поліцейських. Міська пожежна команда має три насоси та 8 діжок, пожежний обоз цукрозаводу має два насоси та 10 діжок… Візників 12, готелів та номерів для приїжджих – 2, постоялих дворів – 2, трактирів – 4, харчевень - 3, буфетів – 4, пивниць – 5… У місті 2 лікарні (1 єврейська на 10 ліжок, 1 цукрозаводу на 4 ліжка), 2 аптеки та 6 аптекарських магазинів, 3 лікарі, 4 дантисти, 5 акушерок, 4 фельдшери, 2 середніх навчальних заклади – реальне училище та жіноча гімназія (загальне число учнів: 347 чол. та 267 жін.), міська бібліотека, клубна сцена… Фабрик та заводів – 28, на яких працювало – 629 робітників, сума річного виробництва – 1659300 руб. Найбільшим підприємством був цукрозавод, на якому працювало 400 робітників та вироблялося щорічно 432 тис. пудів цукру на 1430000 руб. До числа великих також відносилися: гуральня (власник Й. Нікельшпург) – 25 працівників, у 1909–10 рр. вироблено 236850 відер спирту, та міський млин (в оренді Барського цукрозаводу) – добове виробництво до 600 пудів. Ремісничих закладів – 129, чисельність ремісників – 309, сума річного виробництва – 60700 руб. Найбільша доля припадала на чоботарів – 17 закладів мали 84 ремісники та давали продукції на 24000 руб. На рік відбувається 10 торгів, на яких продається худоба та сільгосптовари, сума оборотів до 100 тис. руб., через кожні два тижні – базари. Серед фінансово-кредитних установ – приватне товариство взаємного кредитування, ощадна каса, 4 страхових агенти, споживче товариство… [13, c. 204–207].

       До наведеної вище статистики можна додати відомості, що містяться у довідковому виданні МВС по Подільській губернії станом на 1911 р. У ньому зокрема зазначено, що «ярмарок у Барі не буває, а місцева торгівля зосереджена на торгах та базарах»,  проте обсяги гуртової торгівлі (переважно зерном) сягають щорічно 1,5 млн. руб. У переліку установ та закладів згадується наявність трьох «розважальних закладів (у т.ч. кінематограф)». Також зазначено, що «завдяки розташуванню поблизу кордону, мешканці Бару доволі часто займаються контрабандою та еміграційним промислом [15, c. 33].

       Таким чином, наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст., за часів міського голови Шпаковича Володимира Миколайовича, місто переживало період піднесення – буквально за 15 років (1897–1912) населення зросло з 10 до 23 тисяч, у Барі з’явились великі індустріальні підприємства (цукрозавод, гуральня та ін.), перші осоредки культури (бібліотека, кінотеатр), середні навчальні заклади (жіноча гімназія, реальне училище), покращився благоустрій. Не зважаючи на те, що Бар не був адміністративним центром, він за своїми соціально-економічними показниками переважав більшість повітових центрів Подільської губернії, як то Літин, Летичів, Нову Ушицю, Брацлав, Ольгополь, Ямполь. Але попереду на місто чекали важкі випробування визвольних змагань 1917–1920 рр.

 

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

 

1. Альбом городских голов Российской империи. – СПб., 1903. – XVIII, 326 c.

2. Весь Юго-Западный край: справочная и адресная книга по Киевской, Волынской и Подольской губерниям. – К., 1913. – С. 911–1068.

3. Вінниця. Історичний нарис. – Вінниця, 2008. – 280 с.

4. Города России в 1904 году. – СПб., 1906. – 873 с.

5. Городские поселения Российской империи. – СПб., 1864. – Т. 4: Подольская губерния.        – 131 с.

6. Гульдман В. К. Подольский адрес-календарь. – Каменец-Подольский, 1900. – 349 с.

7. Державний архів Хмельницької області (далі – ДАХмО). – Ф. 117. – Оп. 1. – Спр. 171.

ДАХмО. – Ф. 227. – Оп. 1. – Т. 5.– Спр. 5493.

8. Єсюнін С. Місто Бар Могилівського повіту на початку ХХ ст.: соціально-економічні аспекти  /С.М. Єсюнін  //  Третя Могилів-Подільська краєзн. конф.  – Могилів-Подільський; Кам’янець-Подільський, 2009.

9. Єсюнін С. М. Міста Подільської губернії у другій половині ХІХ – початку ХХ ст.: монографія  / С. М. Єсюнін. – Хмельницький, 2015. – 336 с.

10. Задорожнюк А. Б. промислове виробництво в містах і містечках Подільської губернії кінця XVIII – початку ХХ ст./ А. Б. Задорожнюк, О. П. Реєнт. – К., 2008. – 270 с.

11. Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область. – К., 1972. – 778 с.

12. Памятная книжка Киевского учебного округа на 1909–1910 учеб. год.– К., 1909. – 563 с.

13. Памятная книжка Киевского учебного округа на  1912–1913  учеб. Год. – К., 1912. – 570 с.

14. Подолия. – 1913. – 27 січня.

15. Подолія. – 1914. – 12 лютого.

16. Первая Всеобщая перепись населения Российской империи, 1897. – СПб., 1904. – Выпуск ХХХІІ: Подольская губерния. – 285 с.

17. Полное собрание законов Российской империи (далі – ПСЗ). –  Собрание первое. – СПб., 1830. – Т. XXVIII. – 1804. – .№ 21404.

18. ПСЗ. -  Собрание третье. – СПб., 1897. – Т. ХІІІ. – 1893: штатные табели. - № 10094.

  Центральній державний історичний  архів  України, м. Київ. – Ф. 442. – Оп. 655. – Спр. 3.

19. Энциклопедический лексикон. – Т. 5. – СПб., 1856. – 567 с.

20.100 еврейских местечек Украины. – Выпуск І. Подолия. – Харьков-Санкт-Петербург, 2012. – 320 с.

A.A. Tsytsyurskiy

                                                                                                           Bar

BAR of administering  of Mayor V.M. SHPAKOVYCH

The article examines the socio-economic development of the town Bar Mogilev povit  Podolsk province in the late nineteenth early twentieth centuries in times presidency Shpakovych V.M. (1897-1915).

Keywords: town Bar, mayor, council, glasny , industry, trade, education, high school, college, library.

 <<<