Карта інвестиційної привабливості
Ми в соцiальних мережах
Погода в місті
При зверненні до міської ради, чи було вирішено Ваше питання?
Так
Ні
Проголосувало: 74
Краєзнавство

М. В. Михайлюк

м. Київ

СПОГАДИ СЕМЕНА ДОДІКА ТА ЄФРЕМА ТАРЛОВА ЯК ДЖЕРЕЛО ДО ВИВЧЕННЯ ТРАГЕДІЇ ЄВРЕЇВ М. БАР В РОКИ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

        Стаття присвячена аналізу спогадів колишніх мешканців окупованого Бару часів Другої світової війни – Семена Додіка та Єфрема Тарлова, в яких детально описується трагедія єврейської общини подільського містечка.

Ключові слова: Бар, нацистський окупаційний режим, Голокост, гетто, акції знищення, українська поліція, допомога євреям, Праведники світу  

Нацистський та румунський окупаційні режими на Вінниччині та доля єврейського населення регіону в полі зору науковців перебувають давно. Протягом останніх років видано чимало наукових праць, присвячених цій проблематиці. У їх переліку значаться дисертаційні дослідження та статті Ф. Винокурової [13], С. Гальчака [4], С. Стельниковича [12]. Окупаційний режим в генеральному окрузі «Волинь-Поділля» розглядається в кандидатській дисертації Ю. Олійник [11]. Трагедія, що розігралася в ньому внаслідок німецької політики цілеспрямованого винищення єврейської нації, порушується в довідковому виданні О. Круглова [10], статті Н. Івчик [9].

Однак спеціалізованих напрацювань про становище євреїв в окупованому Барі до нині не має. Серед опублікованих джерел, широкодоступними є спогади єврейських жертв режиму: уродженця подільського містечка Єфрема Ілліча Тарлова (Юхима Тарло) і мешканця довоєнного та окупованого Бару Семена (Шміл-Обе) Давидовича Додіка, які опинилися в центрі тогочасних подій. Їхні спогади про долю барських євреїв залишаються чи не найголовнішим джерелом особового походження, виданого в Україні, наряду з архівними матеріалами окупаційних фондів та радянськими документами воєнного та повоєнного періодів. Полковник у відставці Є. Тарлов писав мемуари протягом 19961998 рр., перебуваючи у Запоріжжі, однак світ вони побачили лише в 2001 р. [13]. Кандидат технічних наук С. Додік опублікував свої враження від окупації у Москві. Українським дослідникам вони доступні на інтернет-сайтах [7]. У 2003 р. їхні спогади об’єднали в одне видання і видали в Запоріжжі [14].

Обидва мешканці Бару дуже добре пам’ятають довоєнні 1930-ті роки та початок німецько-радянської війни. С. Додік пише, що до війни в Барі мешкало понад 10 тис. осіб, з яких 4 тис. становили євреї [14, c. 56]. У російській енциклопедії Голокосту він повідомляє, що станом на 1939 р. у Барі мешкало 3869 євреїв (бл. 35%) [8, c. 45], напевно, посилаючись на дані О. Круглова [10, c. 9], які також використали співробітники Українського інституту Голокосту «Ткума», хоча у процентному співвідношенні зазначили про 41,13% від загальної кількості мешканців [5, с. 47]. Далі він зазначає, що на момент окупації у місті залишилося понад 4 тис. євреїв, включаючи біженців [8, с. 45]. Поміж собою дружно жили українці, поляки, росіяни, євреї, але змішані шлюби були рідкістю.

Почувши по радіо від В. Молотова про початок війни, населення стало швидко розкупати продукти харчування, сіль, сірники. Серед частини мешканців Бару поповзли чутки про німецьку перемогу над «совєтами», розпуск колгоспів і роздачу землі, створення незалежної української держави, знищення «комісарів і жидів». Однак, з часом виявилося, що німці колгоспи не розпустили, а гектар землі виділяли лише у вигляді премії за видачу поліції ворогів Німеччини. Єврейська частина Бару значно поповнилася за рахунок біженців із окупованої Польщі та Західної України (Хмельницької, Тернопільської, Львівської та Волинської областей). Євреїв серед районної номенклатури не спостерігалося, вони працювали інженерами, техніками, лікарями, вчителями, адвокатами, бухгалтерами на різних підприємствах та в установах містечка, займали незначні державні посади. Деякі євреї підробляли візниками, яких називали балагули.

Ніхто не очікував швидкого наступу німецьких військ, оскільки населення виховувалося на думці наступальної війни. Хоча барські євреї знали, що німці розправляються з цією нацією, адже ходили чутки про розстріл євреїв у найближчих містечках, тому на душі відчувалася тривога Водночас радянська влада запевняла, що ворог до Бару не дійде, а буде зупинений біля м. Проскурова (нині Хмельницький), на «старому кордоні» і панікувати не варто [14, с. 19, 5657, 6162].

З початком евакуації підприємств міста, виїхало чимало єврейських родин, насамперед тих, хто потрапив до списків керівного складу машинного заводу (близько 360 чол.). Крім нього встигли частково евакуювати ткацьку фабрику, яка разом із цукровим і спиртовим заводами, що лишалися, потім працювала на нову владу [14, с. 1112]. Не всі єврейські працівники підприємств встигли виїхати, покинуло місто близько 400 осіб [8, с. 45]. Є. Тарлов зазначає, що близько 9 тис. євреям міста і району, а також біженцям довелося залишитися в окупації, але ці цифри не співпадають з даними С. Додіка.  

Після виїзду радянських органів влади, 15 липня 1941 р. в місці почалися пограбування крамниць і банків. Євреї на вулиці не виходили, оскільки боялися, що їх пограбують так само, як тих, що евакуювалися.

Боїв в околиці Бару не спостерігалося і 16 липня окупанти без опору зайняли містечко. З’явилася військова комендатура і польова жандармерія. «Німецьких визволителів від жидо-більшовицького ярма» населення зустрічало урочисто. Православні та греко-католицькі священики одягнули святковий одяг, тримали ікони, жовто-блакитні прапори. Дівчата в національному одязі з вишитими рушниками підносили німецьким офіцерам «хліб-сіль». З окупацією почалися пограбування домівок. У родині Єфрема Тарлова німці забрали мед, кофе, сірники [14, с. 11, 45].

1 вересня 1941 р. частина Барського району увійшла до складу генерального округу «Волинь-Поділля» рейхскомісаріату «Україна» (гебіт «Бар»: Барський, Муровано-Куриловецький, Яришевський райони [10, с. 11]). Барську округу очолив комісар Шульц. Інша частина району, що знаходилася на правому березі р. Рів і лівому березі р. Лядова перейшла під румунське цивільне управління і увійшла до «Трансністрії» (Задністров’є). Отож, румунська окупаційна зона знаходилася в кількох кілометрах від Бару. Сухопутний кордон біля містечка охоронявся німецькими прикордонними патрулями. З Вінницької області до «Трансністрії» потрапили Могилів-Подільський, Жмеринка, Копайгород, Поповці, Шаргород, Шпиків, Томашпіль, Тульчин, Крижопіль, Брацлав, Чечельник, Бершадь та інші населені пункти. Станція Бар (в 5 км від міста) і с. Балки (передмістя Бару) теж увійшли до «Трансністрії». «Я детально пишу про Трансністрію, так як її виникнення поряд з Баром допомогло вижити багатьом євреям, що знаходилися під німецьким управлінням, в тому числі і мені» [14, с. 6364], зазначив С. Додік.

Головою районної управи окупаційна влада призначила вчителя малювання і співів Колівеприка. Управа знаходилася в колишньому приміщенні райвиконкому. Над будівлею майоріло два стяги: німецький і жовто-блакитний з тризубом. Над будинком райкому партії висів німецький партійно-державний стяг - штандарт Барського гебітскомісара.

Німецька влада оголосила комендантську годину і видала перші накази до єврейського населення міста. «Жидами» оголошувалися ті, у кого в двох поколіннях дід або бабка були євреями, а також ті, хто прийняв іудаїзм. Євреям заборонялося вітатися з неєвреями, змінювати місце проживання і продавати майно, працювати в будь-якій установі міста, ходити тротуарами, відвідувати громадські місця (крамниці, базари), покидати помешкання без дозволу влади, лікуватися у неєврейських лікарів, а відвідувати лише єврейські лікарні. Єврейським лікарям заборонялося обслуговувати неєвреїв. Вимагалося здати усі цінності, включаючи гроші, а також ювелірні вироби, живопис, хутро, зареєструватися у районній управі, почепити на одяг розпізнавальний знак у вигляді білої пов’язки на руці із шестикутною зіркою, а згодом носити її на груді та спині у вигляді жовтих лат. Порушення наказів окупаційної влади каралося смертю [14, с. 11].

До середини грудня євреї Бару жили в своїх будинках. За наказом Барської районної управи від 15 грудня 1941 р. усе «жидівське населення» району з 20 числа мало переселитися в гетто Бару та Ялтушкова. У Барі створювалися три гетто в межах компактного проживання єврейського населення (в т. зв. «єврейських кварталах»): перше знаходилося на колишній вул. Шолом-Алейхема біля старої синагоги; друге – на колишній вул. 8 Березня, Комсомольській та Кооперативній; третє – в частині вул. 8 Березня біля стадіону. Останнє гетто заселялося виключно ремісниками за поіменними списками, складеними єврейською радою (юденрат). За створення гетто в Ялтушкові відповідала сільська управа. Під час залишення житлових та нежилих приміщень, їх руйнація власниками заборонялася і вони підпадали під облік житлового відділу райуправи. За пограбування єврейських квартир передбачався розстріл. Населення, що мешкало на відведених під гетто вулицях переселялося житловим відділом в інші приміщення [6, арк. 9]. Однак це рішення скоріше діяло на папері, адже більшість барських євреїв продовжували жити в своїх домівках поряд зі стадіоном та мостами через р. Рів, у так званому «відкритому гетто». Огороджене колючим дротом гетто з’явилося після першого масового розстрілу євреїв у серпні 1942 р. [8, с. 46].

На потреби окупаційної влади і місцевого населення у євреїв конфіскували ліжка, меблі, постільну білизну, подушки, шуби, взуття та інші речі. Наклали контрибуцію грошима, золотом, дорогоцінностями. За декілька днів після офіційного створення гетто, на центральній площі містечка було розстріляно чотири чоловіки, у яких знайшли приховані цінності.

 Охороняти й пильнувати місто окупаційній владі допомагали підрозділи української допоміжної поліції (шуцманшафту), які підпорядковувалися німецькому поліцейському командуванню, допомагали айнзацгрупі у їхній кривавій діяльності. Начальником Барської допоміжної поліції призначили колишнього начальника охорони цукрозаводу Григорія Андрусіва, який у 1939 р. переїхав до міста із Західної України. Його заступником працював Олексій Каба.

У шуцмани записалися шкільні знайомі Є. Тарлова: Гуршал, Заїка, Цецюрський, Луцак, які, після створення «закритого гетто», пильнували за мешканцями, супроводжували (конвоювали) працездатних на роботу та з роботи, несли чергування на воротах, брали участь у нічних і денних перевірках в гетто, оголошували розпорядження окупаційної влади. Зазвичай поіменна перевірка людей робилася на плацу. У цей же час поліцаї обходили помешкання і виводили тих, хто переховувався. На очах у всіх їх били, а потім за командою есесівського наглядача розстрілювали. Тарлов пригадує випадки, коли страчували тих, хто запізнився на перевірку або не вийшов зі строю. Тіла вбитих по кілька годин лежали на плацу і прибирати їх заборонялося.

Шуцмани носили військову форму, на рукаві лівої руки спочатку майоріла жовто-блакитна, а згодом біла пов’язка. При собі мали радянський карабін, деякі пістолет ТТ, а також товсті резинові джгути або шланги від протигазів, заповнені піском. Зазвичай поліцаями працювала місцева молодь 20-25 років, але серед представників Барської окружної поліції певну кількість складали вихідці із Галичини.

Середовище колаборантів поповнювалося й за рахунок місцевих німців (фольксдойче), яких нараховувалося з десяток-півтора родин. Решту складали напівкровки зі змішаних пар. Один із них Карл Вальдек до війни працював на ткацькій фабриці майстром станків і знав усіх співробітників-євреїв в обличчя, добре говорив на їдиш. За нацистської окупації став перекладачем в гебітскомісаріаті [14, с. 1113].  

Окупаційна влада не квапилася зі знищенням євреїв, адже спостерігалася потреба в робочій силі для сільськогосподарських (збору врожаю) чи будівельно-ремонтних робіт (ремонту доріг) тощо. Євреїв з 12-річного віку залучали до примусових робіт в німецькі військові частини, комендатуру, жандармерію, райуправу, поліцію, на сільськогосподарські і промислові об’єкти. Групу молоді забрали на перегонку коней до лінії фронту, які назад не повернулися. Частина євреїв продовжувала працювати на попередньому місці роботи в колишньому єврейському колгоспі, ткацький фабриці, зокрема батько С. Додіка, який на фабриці отримував продуктовий пайок, що допомагав родині вижити. Мати з молодшою сестрою сиділа вдома, інколи працювала на примусових роботах.

Євреї жили за рахунок обмінної торгівлі з місцевими жителями. Міняли речі, меблі на продукти. Так як вдома небезпечно було тримати цінні речі, то їх здавали на зберігання неєврейським друзям (українцям, полякам). «Літо і осінь [1941 р.] ми прожили з трудом, доїдали останні продукти, робили запаси на зиму. Члени юденрату ходили по будинкам і вимагали здати для німців цінності, речі, брали людей на роботи» [14, с. 63, 65], згадує       С. Додік. 

Взимку 1941/1942 рр. Семен та його мати захворіли на тиф. Викликали лікаря-українця, який за послуги плату не взяв, до управи і комендатури про випадок захворювання не доповів. Як зазначає Є. Тарлов, протягом зими кількість євреїв Бару скоротилася на 500-550 осіб. Помирали від голоду, холоду, хвороб (сипного чи брюшного тифу), за будь-які порушення порядку. До єврейської лікарні німці та поліцаї не підходили, щоб не підхопити інфекційну хворобу. Напевно, саме від тифу померли мати і сестра Єфрема Тарлова.

Влітку 1942 р. разом з Юхимом Тарло та його батьком, Семен Додік працював в колишньому єврейському колгоспі. Говорили про події на фронті і не знали про розгром німців під Москвою.    

Людей на роботу виділяв юденрат, головою якого призначили колишнього слюсаря, прозваного Петлюрою за жорстокість. Однак згодом він був замінений на знавця німецької мови Йосифа Крахмальника [14, с. 6263]. У той же час в російській енциклопедії Додік зазначає, що головою єврейської ради призначили Й. Крахмальника, а єврейську поліцію очолив слюсар Ткач [8, с. 46].  

Згідно з розпорядженням гебітскомісара, на початку літа 1942 р. частину євреїв, у тому числі 16-річного Юхима Тарло, залучили до тимчасових робіт в Літинський трудовий табір, що підпорядковувався військово-будівельній організації «Тодт» і охоронявся литовцями. В окремих бараках табору мешкали військовополонені. Ділянка робіт розміщувалася у гранітному кар’єрі неподалік р. Здор. Норма видобутку - 1 куб. метр щебінки на день, яка йшла на будівництво бункера і ставки Гітлера під Вінницею. За невиконання норми на в’язнів табору чекало побиття і позбавлення їжі (баланди). Зазвичай била литовська охорона табору. Щоб барські євреї не загинули в каменоломні, єврейська община на чолі з Крахмальником зібрала гроші та коштовності для передачі хабара гебітскомісару через перекладача К. Вальдека і євреїв відправили назад в гетто. Літинський трудовий табір ліквідували восени 1943 р. [14, с. 3435, 64].

Знищення мешканців гетто відбулося у серпні та жовтні 1942 р., в ході двох великих акцій. На середину серпня вже ходили чутки про майбутні розстріли євреїв. Про це попереджали окремі працівники управи, німці і поліцаї. Місцевих євреїв також попереджали єврейські біженці з інших сусідніх містечок, де вже відбулися акції знищення. 1618 серпня у Бар прибув допоміжний поліцейський батальйон, потім зондеркоманда з Кам’янець-Подільського. Щоб уникнути розправи, деякі євреї, ймовірно стали переходити на румунську територію [7; 8, с. 46].   

19 серпня 1942 р. відбулася найбільша акція з розстрілу євреїв Бару. Розпочалося все зранку, з оточення двох єврейських кварталів. Мешканців стали виганяти на вулиці з речами і вишикувати в колони, які погнали на стадіон, де вже знаходилися інші мешканці навколишніх сіл. Стадіон оточили поліцаї та німецька жандармерія. У центрі стадіону знаходилися керівники жандармерії та місцевої поліції, гебітскомісар, троє есесівців з емблемою «мертва голова». Розпочалася селекція: в один бік переганяли непрацездатних - старих, хворих, малолітніх дітей, жінок з дітьми. В інший бік - молодих і середнього віку євреїв [14, с. 67; 8, с. 46].

Мешканців третього єврейського кварталу Бару вигнали на площу поряд зі старим монастирем і посадили на землю. Їм оголосили про відправку до Палестини і наказали здати цінності. Пізніше також провели селекцію, відібравши старих, хворих і калік, яких посадили на підводи і місцевими візниками відправили на розстріл. Євреїв-ремісників та промислових спеціалістів разом з родинами відправили вже в «закрите гетто», яке оточили колючим дротом і поставили охорону. Увечері сюди привели працездатних осіб, відібраних на стадіоні. У цей же час частина єврейської молоді містечка працювала на прибиранні врожаю. Їх затримали в полі на два дні і повернули в гетто лише 21 серпня [8, с. 4647].         

Єфрем Тарлов зазначає, що на стадіоні працездатних розділили на дві групи: близько 1 тис. осіб відправили в колишні казарми, а 500 чол. до колгоспу на польові роботи. Пайка ерзац-хлібу складала 375 г. на підлітка і 400 г. на дорослу людину. Тоді Фіму відібрали для роботи в колгоспі. У гетто мешкав у друзів батька. Поліцаї стріляли в тих, хто намагався пролізти через колючий дріт і втекти з гетто [14, с. 40, 71].

Працездатних євреїв відправили у військові казарми біля с. Іванівці [8, с. 46]. Серед них був і сам С. Додік. Потім їх повернули уже в гетто, але у вечорі знову забрали. Відібрану молодь (бл. 200 осіб) вантажівками привезли до огородженого колючим дротом будинку з охороною і усіх разом зачинили. Як пізніше з’ясувалося, це був будинок колишньої школи в с. Якушинці Вінницького району, за 70 км від Бару, перетворений на трудовий табір, що підпорядковувався організації «Тодт». Робітники табору мали будувати і ремонтувати шосе, що вело до бункера Гітлера. Охорону табору здійснювали українські націоналісти із Західної України та литовці, які носили цивільний одяг. Наступного дня, після сніданку, усіх в’язнів погнали на роботу. Конвоювала литовська охорона, що при собі мала гвинтівки і дубинки. Євреїв били палками по голові, іноді до смерті.

В’язні табору працювали без вихідних. Таскали на носилках пісок і щебінь, дробили крупне каміння на щебінь. Керували роботою українські майстри, які співчували нещасним, ділилися з ними останніми новинами. С. Додік знав німецьку мову і допомагав німцям спілкуватися з українськими майстрами. Німці поводилися коректно і не ображали. Кормили двічі на день: зранку і ввечері баландою у консервних банках. Наприкінці прохолодного вересня, усіх жінок і чоловіків трудового табору вигнали на подвір’я, заставили роздягнутися до гола. У дворі стояла дезінфекційна бочка, яка прожарювала одяг. Усі в’язні постійно голодували і були фізично виснаженими. За табором знаходився яблуневий сад і Додіку вночі доводилося красти яблуки, які приносив у табір [7; 14, с. 69].

Доки Додік з двома сестрами працювали на ремонті дороги, в гетто Бару залишалися його рідні – батько, тітка і ще одна сестра. Одного разу він втік з табору і пішки пішов до містечка. По дорозі у селян просив їсти і люди не відмовляли, а допомагали. Казав їм, що втік з потягу на Німеччину і йому співчували. Повернувшись до гетто, продовжив працювати разом з Фімою Тарло в колгоспі, на конюшні.

Непрацездатним євреям Бару та округи (бл. 3 тис. осіб) оголосили, що їх переселять в інше місце, але тоді під конвоєм вивели зі стадіону на розстріл. Напередодні в яру, неподалік від дороги на с. Гармаки, були вириті 5 ям. Євреїв біля місця розстрілу посадили на землю. Довкола ям стояв стіл з горілкою, яку пили шуцмани [8, с. 46]. С. Мартинюк, з Барської окружної поліції, під час серпневого свята Яблуневого спасу стояв в оточенні біля сільського кладовища і добре запам’ятав, як на світанку привели колону змучених людей  (жінок, старих, дітей). Багато хто плакав і голосив. Жертв заставили роздягнутися і штовхали до ям. Андрусів і його заступник Каба особисто виривали дітей з рук матерів і живими кидали до могили [14, с. 16].

Євреїв, дійсно, змусили роздягнутися до гола і групами по 40-50 чоловік підводили до ям, обличчям до них. Німці стріляли з автоматів кожному в затилок. Кілька євреїв знаходилися в ямах і складали трупи. Немовлят Андрусів розстрілював з пістолета. Однорічним дітям розбивали голови об авто, що стояло неподалік ям. Гебітскомісар запропонував помилувати колишнього голову релігійної общини Д. Зайдмана, але той відмовився і прийняв смерть разом з іншими. Після розстрілу, що тривав 13 годин, шуцмани засипали ями, але земля ще кілька день рухалася [8, c. 46]. У той день загинули близькі та родичі Є. Тарлова, що втекли до Бару з інших міст, а також мати С. Додіка.

За даними Є. Тарлова, у балці біля с. Гармаки знищили 5,5 тис. євреїв [14, с. 34, 40]. У документах Надзвичайної державної комісії з розслідування німецько-фашистських злочинів та в матеріалах О. Круглова значиться, що загинуло понад 3 тис. осіб [10, с. 15], за німецькими даними та довідником «Ткуми» – 1742 [5, с. 47]. Упродовж 2021 серпня була спалена єврейська лікарня разом з хворими та лікарями, де загинуло близько 100 осіб           [8, c. 47].  

У середині жовтня 1942 р. з’явилися чутки про нову акцію і повну ліквідацію барського гетто. Про акцію, призначену на 15 жовтня, теж стало відомо завчасно. Інформація просочувалася від поліцаїв і працівників німецької адміністрації. Тому напередодні, Семен Додік з Фімою Тарло не повернулися в гетто, а залишилися на ніч у колгоспі. Сховалися у підвалі недобудованого будинку неподалік цукрового заводу. Вранці розійшлися з надією зустрітися за р. Рів, на території «Трансністрії». Додік до вечора переховувався у скирті соломи. Близько полудня чув розстріли євреїв неподалік с. Іванівці, адже лежав в кількох сотнях метрів від ям і зрозумів, що гетто ліквідували остаточно [14, с. 72].

15 жовтня 1942 р. на Йом-Кіпур поліцаї обійшли будинки і вигнали мешканців на ттперелік, не даючи часу на збори. Сказали взяти із собою теплий одяг. Почалося формування колони по 6 чоловік у ряд. Вигаданою легендою стала відправка в Херсонську область для створення сільськогосподарських поселень з обробки земель, що стояли пусткою. Уздовж руху колони поставили оточення із місцевих поліцаїв, яке за містом зняли. У колоні рухалося 1500 тис. осіб. Коли колону стали виводити на іванівську дорогу, люди зрозуміли, що йдуть на смерть. Підлітки організували втечу. Серед 3040 втікачів значну кількість вбили або поранили, лише декільком вдалося добігти до саду і сховатися. Німці біглих переслідувати не стали, адже потрібно було конвоювати решту жертв. Вранці шуцмани прочесали гетто і достріляли тих, хто переховувався [14, с. 4042].

Під час жовтневої акції, ймовірно, окремо розстріляли єврейських чоловіків, зв’язуючи попарно, щоб уникнути опору. Особисту участь Андрусіва у знищенні євреїв також згадав поліцай С. Луцак. На післявоєнному процесі він свідчив, що під час розстрілу біля с. Яришеве, Андрусів застрелив підкинуту до гори дитину, а іншу кинув до ями живцем. Дитину Соні Сельцер застрелив з карабіну, а потім ходив по трупам і добивав поранених   [14, с. 16].

У  довіднику «Ткуми» мова йде про близько 3 тис. жовтневих жертв, з яких вдалося встановити прізвища 2784 осіб. Загальна кількість знищених оцінюється в 4,8 тис. євреїв Бару [5, с. 47]. С. Додік теж зазначає, що 15 жовтня загинуло від 2-х до 3-х тис. осіб. Серед них його батько, молодша сестра і тітка. Після жовтня Барський район став «юденфрай» (вільний від євреїв). Загалом в двох братських могилах за містом поховано після двох акцій 5 тис. євреїв. Усього в Барі загинуло до 5,6 тис. євреїв, троє з них були повішені, а 51 особа померла від фізичних знущань [8, c. 47; 14, с. 92].

Іншими цифрами оперує Єфрем Тарлов, повідомляючи, що з Барського гетто загинуло 7 тис. осіб, з Ялтушковського 1500 тис. Приблизно 500-600 хворих з лікарні гетто було спалено та розстріляно невеличкими групами в самому гетто, багато хто загинув від голоду, холоду і побиття. Загалом із Барського округу було винищено близько 9 тис. євреїв             [14, с. 45]. За даними О. Круглова, загальна кількість єврейських жертв по Барському району складає близько 8,5 тис. осіб [10, с. 20]. 

Під час ліквідації барського гетто Єфрем Тарлов сховався на єврейському цвинтарі, а потім, ймовірно, тимчасово переховувався в гетто с. Лучинці, на румунській території. У той час Семен Додік переплив р. Рів і теж опинився в «Трансністрії». Охорона на кордоні була слабкою. Місцеві жителі часто їздили до Одеси за сіллю, сірниками і продавали їх у Барі. За винагороду перевозили й барських євреїв. Румунська влада після поразки німців під Москвою, а особливо після Сталінграду, послабила тиск на євреїв. У вінницькій частині «Трансністрії» не проводили масових розстрілів і біглих євреїв не передавали німцям, за винятком окремих випадків і більшість барських євреїв про це добре знали [14, c. 43, 64, 73].

У листопаді 1942 р. Єфрем Тарлов вирушив до с. Млинівка Копайгородського району Вінниччини. Там йому притулок надала українська родина Кравчуків, в якій він переховувався до березня 1944 р. Іван Семенович Кравчук видав його за свого далекого родича-сироту з с. Маньківці. У 2001 р. в Єрусалимі йому посмертно присвоїли звання «Праведник народів світу». Після звільнення Млинівки червоноармійцями, Тарлов повернувся до Бару.

Злочинна діяльність окупаційної влади ретельно маскувалася. Яри, балки, рови засипалися землею і на їхньому місці прокладалися дороги, розбивалися парки, зокрема біля сіл Гармаки та Іванівці. Поразка німецьких військ під Сталінградом стала переломним моментом на Східному фронті. Ейфорія про перемогу зникла. Відходячи з німцями шуцполіцаї почали чинити радянським військам опір, навіть у випадках, коли німецькі частини здавалися в полон. Місцеві мешканці за винагороду видавали німцям підпільників, а коли прийшла радянська влада стали видавати колаборантів. Бар звільнили 25 березня 1944 р. Вижило близько 100 в’язнів гетто [8; с. 47]. Будинок, в якому до війни жила родина Додіка, був зруйнований. По поверненню до Бару Семен Додік зустрів Фіму Тарло, якого в останнє бачив вранці 15 жовтня 1942 р. Дім Фіми, що знаходився в українському кварталі, вцілів, тому Додік жив у нього. Обоє стали на облік в районному військовому комісаріаті, чекали на призив до армії. Після війни С. Додік отримав статус інваліда війни [14, c. 92].

 Контррозвідкою «Смерш» був заарештований і розстріляний голова райуправи Колівеприк, заарештовані і засуджені деякі члени управи, багато колишніх поліцаїв. Двох шуцманів, які розстріляли двох євреїв у проволоки гетто, теж стратили. Решту засудили до 8-12 років тюрми, з яких вони відсиділи 56 років [8, с. 47]. Поліцаї Гуршал і Луцак були засуджені на 10 років позбавлення волі кожен, з яких Гуршал відбув 4 роки. Начальник української поліції Андрусів виїхав разом з німцями і жив в Румунії. Змінив прізвище і зовнішній вигляд, однак все ж був упізнаний одним з колишніх мешканців барського гетто. У 1965 р. румунська сторона передала його УРСР. Судовий процес над Андрусівим відбувся у Барі у жовтні 1966 р. Судив військовий трибунал, справа налічувала 6 томів. У підсумку підсудному винесли смертний вирок і розстріляли. На той час заступник начальника поліції Каба з родиною переховувався у Бразилії і екстрадований не був, оскільки не існувало радянсько-бразильського договору про видачу злочинців [14, с. 12, 15, 62].

Отже, спогади двох мешканців окупованого Бару дають повну уяву про те, як розпочалася окупація для єврейського населення містечка та району, до яких примусових робіт залучалися євреї гетто, як виживали; де, коли, за яких умов і ким відбулося їх винищення. Водночас у мемуарних джерелах та довідкових виданнях відсутня єдина позиція щодо загальної кількості вбитих осіб. Цифри загиблих коливаються від 4,8 до 7 тис. євреїв з містечка, а загальні втрати по Барському округу оцінюються в 8,59 тис. єврейських жертв.   

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1.      Винокурова Ф. Еврейское население в немецкой и румынской зонах оккупации Винницкой области /19411944 гг./ Сравнительный анализ, обзор архивных документов /Ф. А. Винокурова //Катастрофа европейского еврейства під час Другої світової війни. Рефлексії на межі століть. Матеріали конференції 2931 серпня 1999 р. – К., 2000. – С. 3239

2.      Винокурова Ф. Фонди державного архіву Вінницької області як джерело з історії долі євреїв під час німецько-румунської окупації 19411944 рр.: автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.06 /Ф. А. Винокурова; Державний комітет архівів України, Український науково-дослідний ін-т архівної справи та документознавства. К., 2003. 19 с.

3.      Винокурова Ф. Холокост на Винниччине: сравнительный анализ архивных документов о судьбах евреев в немецкой и румынской зонах оккупации (19411944) /Ф. А. Винокурова// Проблеми історії Голокосту (Дніпропетровськ). 2005. – Вип. 2.   – С. 19-50

4.      Гальчак С. Нацистський геноцид на Вінниччині / С. Гальчак// Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації. Матеріали міжнародної наукової конференції; відп. ред. Л. В. Легасова. – К., 2011. С. 350361

5.      Голокост на території України: мультимедійна карта, робочі матеріали / Упор.             Г. Єрьоменко та ін. – Дніпропетровськ: Ткума, 2012. – 360 с. 

6.      Державний архів Вінницької області. – Ф. Р1358. – Оп. 1. – Спр. 1.

7.      Додик С. Судьба и жизнь мальчика из расстрелянного гетто [Электронный ресурс].      Режим доступа: http://www.proza.ru/2004/01/10149

8.      Додик С. Бар / С. Д. Додик // Холокост на территории СССР: энциклопедия; гл. ред. И. А. Альтман. – 2-е изд. – М.: РОССПЭН, Центр «Холокост», 2011. – С. 45-47

9.      Івчик Н. Голокост у генерал-комісаріаті «Волинь-Поділля» / Н. С. Івчик // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2015. – Вип. 44. – Т. 1. – С. 202206

10.  Круглов А. Энциклопедия Холокоста: еврейская энциклопедия Украины / И. М. Левитас (ред.); Еврейский совет Украины. Фонд «Память жертв фашизма». – К., 2000. – 224 с.

11.  Олійник Ю. Нацистський окупаційний режим в Україні у 19411944 рр. (на матеріалах генеральної округи «Волинь-Поділля»): автореф. дис. канд. іст. наук 07.00.01 /Ю. В. Олійник; Кам’янець-Подільський національний університет ім. І. Огієнка. – Кам’янець-Подільський, 2010. – 20 с.

12.  Стельникович С. Нацистський окупаційний режим на території Житомирсько-Вінницького регіону і місцеве населення: паралелі існування й боротьби (19411944): автореф. дис.. докт. іст. наук: 07.00.01 / Стельникович Сергій Володимирович; Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова. – К., 2016. – 39 с.

13.  Тарлов Е. Холокост: свидетельство очевидца. Трагедия еврейской общины города Бар /Ефрем Тарлов; Запорожское городское отделение общества "Украина - Израиль", Запорожская областная организация всеукраинского объединения демократических сил «Злагода». –  Запорожье, 2001.

14.  Тарлов Е., Додик С. Холокост. Два свидетельства. Трагедия еврейской общины города Бар /Ефрем Тарлов, Семен Додик; Запорожское городское отделение общества "Украина - Израиль". - Запорожье: ЧП Резникова, 2003. – 110 с.

 

M. V. Mykhailiuk

(Kyiv)

Memories Semyon Dodik and Ephraim Tarlov as a source for the study of Jewish tragedy Bar during the Nazi occupation

 

The article analyzes the memoirs of former residents occupied Bar during the Second World War - Semyon Dodik and Ephraim Tarlov, which describes in detail the tragedy of the Jewish community of the town.

Keywords: Bar, Nazi occupation regime, the Holocaust, ghettos, destruction, Ukrainian police, help Jews, Righteous

 <<<