Карта інвестиційної привабливості
Ми в соцiальних мережах
Погода в місті
При зверненні до міської ради, чи було вирішено Ваше питання?
Так
Ні
Проголосувало: 74
Краєзнавство

Г. Г. Вишневська

м. Київ

Т. І. Гаєвська

 м. Київ

ТРАДИЦІЙНІ ОБРЯДИ ЗВИЧАЄВОГО ПРАВА У КОНТЕКСТІ ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ПОПУЛЯРІЗАЦІЇ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ ПОДІЛЛЯ

 

  Звичаєве право українців формувалося впродовж століть і має велике значення для дослідження функціонування правових звичаїв (неписаних законів) у регулюванні суспільних відносин українців. Вони виникали та формувалися в ході еволюції господарчо-побутових відносин людей і спиралися на загальноприйняті «давні» норми поведінки (обряди), вироблені за різноманітних обставин і якими керувались у громадському й приватному житті.

Ключові слова: обряд, звичаєве право, історико-культурна спадщина, Поділля

 

Постановка проблеми. Потреба наукових досліджень культурної спадщини в рамках культурології обумовлена зростаючим міжнародним інтересом до етнічної культури українців. Особливої уваги набуває нематеріальна культурна спадщина як головного джерела культурного різноманіття, про що також наголошено у Рекомендаціях ООН про збереження традиційної культури і фольклору. Конвенція ЮНЕСКО «Про охорону нематеріальної культурної спадщини» від 17 жовтня 2003 року має забезпечити охорону і «проявляється, inter alia, у таких галузях: a) усних традиціях та формах вираження, зокрема в мові як носії нематеріальної культурної спадщини; b) виконавському мистецтві; c) звичаях, обрядах, святкуваннях; d) знаннях та практиці, що стосуються природи та всесвіту; e) традиційних ремеслах» [6].

Звичаєве право українців формувалося впродовж століть і має велике значення для дослідження функціонування правових звичаїв (неписаних законів) у регулюванні суспільних відносин українців. Вони виникали та формувалися в ході еволюції господарчо-побутових відносин людей і спиралися на загальноприйняті «давні» норми поведінки, вироблені за різноманітних обставин і «якими керувались у громадському й приватному житті. Усвідомлюючи підвищену складність цього процесу, вважаємо актуальним науково-практичним завданням вивчення обрядів звичаєвого права у контексті збереження та популяризації культурно-історичної спадщини країни, зокрема Поділля.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. В історії вітчизняної науки інтенсивне дослідження проблеми почалося в 60-і рр. ХІХ ст. Вчені-представники західноруської школи права: М. Владимирський-Буданов, М. Ковалевський, М. Ясинський, О. Малиновський,       М. Максимейко, Г. Демченко, Ф. Леонтович, В. Антонович, М. Любавський та ін. вивчали державне, суспільне, економічне життя, але обряди звичаєвого права досліджувалися лише у контексті загального аналізу проблеми. Вивчення питання не було безперервним, цілісним, автори не завжди були вільними від ідеологічних впливів тієї чи іншої доби.                           М. Ковалевський визначив співвідношення народоправства та божественного походження влади. М. Владимирський-Буданов обґрунтував ідею єдності слов’янського права, безпосередньо пов’язував його з звичаєвим правом. Зате українському праву не надавав самобутнього значення. Ф. Леонтович першоджерелом права вважав саму природу суспільства.

Одними з перших почали вивчати право Великого князівства Литовського польські дослідники; вони підкреслювали його зв’язок із польським правом, вбачали у польському праві витоки більшості правових інститутів Великого князівства, залишаючи поза увагою будь-який їхній зв’язок із правом руським (зауважимо, що такої ж думки дослідники дотримувалися щодо суспільного і державного життя князівства). Так, Я.-В. Бандтке-Стенжинський розглядав право Великого князівства Литовського як провінційне польське право [9].

Першим звернув увагу на такий зв’язок І. Данилович, який вказав і довів, що, по суті, право Великого князівства Литовського було руським правом [10] Дослідник увів до наукового обігу значнукількість фактичних документів і матеріалів, досліджував литовські літописи, списки Статутів Великого князівства Литовського. Ним був знайдений і вперше виданий Судебник Казимира IV (І. Данилович помилково датував його 1492 роком). Вчений започаткував погляд на право Великого князівства Литовського як на литовсько-руське право, що в 50-ті-60-ті рр. ХІХ ст. певною мірою сприяло появі і вкоріненню концепції Литовсько-Руської держави.

Слід відмітити, що загальна характеристика правового життя українських земель у складі Великого князівства Литовського дається у працях провідних українських істориків кінця ХІХ – початку ХХ ст. – М. Грушевського, О. Єфименко. М. Грушевський був першим з дослідників, який, докладно проаналізувавши причини виникнення суду, порівняв їх з польськими і зробив висновок про відмінність. Судоустрій і судочинство М. Грушевський і О. Єфименко спеціально не досліджували (деякі види суду навіть не називаються авторами), крім того, їхні розвідки мають історичний, зокрема культурологічний, а не юридичний характер. О. Єфименко доводила безпосередній зв’язок «звичаєво-правових уявлень» з усім загальним життям народу [5]. Вагомим внеском у розвиток етнографічної та історичної науки стала концепція України-Русі М. Грушевського. Вчений довів наступництво України із Київською Руссю, а XIV-XVI ст. вважав литовським періодом розвитку українських земель [1]. Своєрідною була точка зору М. Грушевського на правові звичаї українців. Позитивний фактор в існуванні держави вчений вбачав лише в тому, що вона стала формуючим елементом для пасивної маси людей, утворюючи в їх середовищі політико-державний, культурний та юридичний устрій.

Мета статті проаналізувати обряди звичаєвого права українців у контексті збереження та популяризації історико-культурної спадщини Поділля.

Виклад основного матеріалу. Історію правових звичаїв взагалі можна розуміти абстрактно, як і взагалі всесвітню історію культури, людського розвитку. Річ у тому, що кожен народ, кожна нація, в своєму поступовому розвиткові іде більш-менш визначеним шляхом, виявляючи в своїй творчості свої особливі національні риси. Культурні та історичні умови покладають на культурно-поступовий розвиток народу свій визначний відбиток, що в свою чергу впливає на правові звичаї. Саме наслідки правної творчості народу проявляються у цінних здобутках національної культури. Правові звичаї виступають самобутнім явищем в історико-культурному процесі розвитку людства. Основними категоріями, що описують сутність правових звичаї, є «обряд», «обрядова дія», «звичка», «звичай», «правовий звичай», «традиція», «право», «звичаєве право», «закон». Дослідження змісту цих категорій дозволяє стверджувати, що означені категорії знаходяться між собою в культурному взаємозв'язку, сутнісною складовою їх змісту виступає діяльнісний аспект.

Характерною особливістю українського звичаєвого права є його обрядова різноманітність, надто багата в царині процесуального права, що вимагає найбільшої активної чинності. Майже не існує процесуального акту чи інституту, які б не мали свого питомого обряду-символу. Здавна встановлені, ці обряди незмінно й точно у всіх деталях виконуються протягом віків і дійшли до нас у повному і систематизованому вигляді завдяки писемній фіксації їх у «Руській правді» – Ярослава Мудрого. Складена на початку XI – наприкінці XII століття (найдавніший список – з XIII ст. – видатна історична пам’ятка нашого народу, найперший кодекс звичаєвого права серед слов’янських народів та один із перших серед індоєвропейських). В прадавні часи нашої історії права писаного ще не було і бути не могло (писемність з'являється значно пізніше), і наші предки правувалися довгий час на підставі тих норм, які «заховував» в собі звичай.

А. Яковлів, досліджуючи звичаєве право українців, відмічав, що завдяки обрядам, які він назвав обрядами-символами, у народі відбувалося закріплення і передача звичаєвих норм. Відомості про діяльність судів із доби звичаєвого права свідчать, що не тільки судді, а й сторони та громада під час судового процесу виявляли досконале знання звичаєвого права, цитуючи правні звичаєві норми, переказуючи їх зміст в стислих реченнях. Шляхом постійного вживання протягом довгого часу ці речення перетворилися в стислі, але надзвичайно змістовні, красномовні формули, в яких викристалізувалися основні принципи звичаєвого права й народної правосвідомості.

Судовий процес часів Київської Русі виступав основною формою самоуправління (самоурядування), і був обставлений цілим рядом обрядів. А роль суду в цьому процесі зводилась до проголошення вироку та накладення кари. Решту справи здійснював позивач. Позивач мав право припинити слідство на будь-якому етапі, пробачити провину злочинцю або покарати його – позбавити майна, свободи або й навіть життя чи помилувати.

Головна ініціатива в слідчому процесі потерпілому позовникові. За доби «Руської Правди», в Литовсько-Руській державі, та ще й за доби Гетьманщини скривджена особа сама розпочинала процес, проводила слідство й ставала перед судом із готовим обвинуваченням, із позваним-винним, якого приводила до суду, з доказами і свідками. Роль суду обмежувалася тільки проголошенням санкції та накладанням кари. Розпочати процес і довести його до кінця чи припинити, покарати шкідника чи пробачити провину, позбавити життя, майна, свободи чи помилувати його та задовольнитись певним відшкодуванням — це залежало від волі позовника (в тих випадках, коли суд визнавав домагання позовника слушними). Роль судових органів в українському процесі була зведена до мінімуму, до певного контролю над виконанням сторонами процесуальних правил та обрядів й до одержання гривни на користь князя й судових поплатків на користь суду. Суди лише «допомагають» сторонам і за це одержують винагороду «от всьх тяж, кому можуть» (арт. 99 «Руської Правди»), документ 1510 р. зазначає, що судовий поплаток «дьцькому» належить тільки тоді, коли він стороні «право зводил и свел» і «суд конец тому вчинил» (Литовська метрика, ч. 44). Такий характер давнього процесу відлова, — процесуальні акти й інститути, утворені звичаєвим правом: гонець слідом, свод, сочення, заклик на торгу, рота-присяга, лице тощо. Всі ці акти супроводжувалися різноманітними обрядами-символами.

В культурологічному аспекті важливе місце в історичному процесі посідає період середини XVII – XVIII століття, який характеризуються як період національно-визвольної боротьби українського народу за свободу та незалежність. Джерелами публічного, державного й адміністративного права були постанови Генеральної Ради, універсали гетьмана й полковників. Гетьманські універсали іноді містили й норми приватного права. В царині приватного права і в судочинстві були чинними ті  самі кодекси, що й за литовської доби: Литовський статут 1588 р. та Магдебурзьке право в неофіційних збірниках. Як Статут, так і Магдебурзьке право настільки вже увійшли в життя українських земель, що вважалися за українське національне право. Відзначимо, що поряд з цими «кодексами» діяло народне звичаєве право, яке за козацької держави мало переважного значення. Ці зміни відбувались під виглядом відновлення «стародавніх прав і вольностей». Наприклад, на прохання Б. Хмельницького і старшин російський цар Олексій Михайлович видав 27 березня 1654 р. жаловану грамоту, в якій велів «Их права и вольности войсковіе , как издавна бівали при великих князех руских и при королех полских, что суживали и волности свои имели в добрах и судах, и чтоб в те их войсковіе суди нехто не уступался, но от своих би старшин судились, потвердити; и прежних би их прав, какови дани духовного и мирского чину людем от великих князей руских и от королей полских, не нарушить» [8, 177]. Особливі зміни відбулись у карному праві й процесі у бік пом’якшення суворих кар середньовічних звичаїв закріплених у Магдебурзькому праві.

Відповідно до звичаїв, які становили основу життєдіяльності війська козацького, процес провадився на народній мові. Суддями виступали козацькі старшини та міщани, що досягли 21- річного віку, але не старші 70 років, котрі мали певний майновий ценз [2, 153]. Така ситуація була зумовлена тим, що в цей період в суспільстві зросла роль військової козацької знаті, а тому саме вона стала організатором національної держави та її центральних і місцевих органів, і як наслідок і судових органів.

Стосовно норм права, які регулювали судоустрій і процесуальний порядок розгляду цивільних справ у судах, то, як і у попередній період, основним джерелом залишилося звичаєве право. Звичаєве право регулювало публічно-правові та приватно- правові відносини, визначало судову систему і порядок провадження у справах в судах. Козацьке звичаєве право, яке сформувалося у Запорізькій Січі, поступово трансформувалося у конкретні поняття, котрі й стали основою для формування козацького права. За своїм змістом, як стверджує О. Івановська, для такого права було характерним усна форма вираження (у більшості випадків), суворість, консерватизм [3, 31]. Але надалі звичаєве право набувало письмової форми.

З часом змінювалися не лише умови життя й відповідно до них норми поведінки , а й сталася поступова трансформація у ставленні як простого люду, так і органів державної та судової влади самого змісту «стародавніх прав і вольностей».

Окремо слід згадати про наявність в Україні й так званого церковного звичаєвого права. Під ним розуміли сукупність правил поведінки, які не набули законодавчого затвердження, але їх обов'язково дотримувалися у житті люди: «Побоюючись кари і гніву господнього». У християнській церкві традиції, що підтримувалися повсюдно, також не мали «офіційних» письмових підстав. Судова практика застосовувала звичаєве право при вирішенні цивільних справ, а тому в цей період набули поширення судові прецеденти, засновані на звичаях. В судах застосовувався особливий вид звичаєвого права – церковне право, яке регулювало шлюбно-сімейні відносини, відносини церковнослужителів і яке не дістало затвердження в офіційних збірниках [4, 218]. Фактично усний переказ чи звичай ставали законом при вирішенні таких церковно-практичних питань, про які нічого не було сказано в Новому Завіті (наприклад, тодішня поведінка в церкві при богослужінні, та сама займаншина, тільки застосована монастирем, і «звикле послушенство» підданих духовних феодалів тощо). Ці норми протягом тривалого часу підтримувалися лише силою «звички», що мала неабияке значення в церковно-юридичній практиці. На превеликий жаль, нам невідоме докладне і систематизоване зібрання українських церковних звичаїв у нашій духовній літературі.

Найбільш розповсюдженим способом судового розгляду було закликання Божества в свідки і називалося божбою. Деякі види божби, яким користувався народ, це – словесна божба, божба з використанням хреста, зняття і цілування ікони, присяга. Можна тлумачити божбу як словесну формулу (слово-обряд), що передавалася усно.

Християнство забороняло користуватися божбою як такою, в якій «ім'я Боже згадується в сує», тобто «не серйозно», але тут же вказується на те, що в «важливих випадках» можна користуватися клятвою. Звичайні формули божіння: «Їй Богу», «Ось тобі Хрест», «з місця не зійти», «провалитися мені крізь землю» та ін. Юридичного значення в повному розумінні цього слова обряд божби не мав, а існував як нормативна одиниця. У народі говорили: «Не божиться, так і не красти», «попався, так і божиться, на божбу його не дивишся» та ін. Іноді, як виняток, за взаємною згодою сторін судовий розгляд закінчувався – божбою. Одна з сторін, не бажаючи «доходити через малу до великих справ» пропонує іншому побожитися у присутності родичів або стариків сходу, і якщо той побожився, вважається справу закінченою. Була й «більш страшна» божба дружиною, дітьми і самим собою. Як правило, божбою закінчувалася справа у розгляді з родичами на сільському сході.

Важливою для народу була присяга і користувались нею тільки у тих випадках, «коли немає можливості довести правду», і до цього всі засоби випробувані не привели ні до яких результатів. Селяни вірили, що той, хто прийме присягу, буде дійсно говорити правду, бо в іншому випадку його наздожене Божа кара. Страх перед нею (карою) такий великий, що має величезну доказову силу, навіть у тих випадках, коли вона свідомо не правдива. Буде дана неправдива присяга, якщо навіть докази говорять зворотне. Інша справа для того, хто присягав: це його гріх, за який йому платити, відповідати.

Обряд присяги також мав свої обрядові дії. Якщо одна із сторін «бралася право піднести», тобто присягти, а інша на це погоджувалася, тоді ця остання повинна була свого супротивника «вести до присяги», зазвичай до церкви, де відбувався акт присяги (з тих часів і дотепер зберігся термін «приводити до присяги»). Невиконання обряду вело до припинення процесу і виправдання сторони, яка виконала обов'язок. До обов'язку сторони, що вела до присяги, належало замовити священика, відчинити церкву, виготовити текст присяги (роту). В тих випадках, коли обидві сторони «бралися до присяги» і суд визнавав за ними це право, кидали жеребок, який визначав, кому складати присягу, а кому вести до присяги.

До присяги вдавалися в практиці суду родичів та в практиці суду сільського сходу. І в тому, і в іншому випадку вона застосовувалася рідко.

Висновки. Звичаєве право безпосередньо проявлялося у вчинках людей, в їх уявленнях про правду та справедливість, що панували серед населення на певному етапі суспільного розвитку. Тому реакція на якісь явища і події в житті була лише показником власного бачення конкретної особи (осіб) і не могла сама по собі бути ґрунтом для нормування відносин. Звідси випливало: творцем звичаїв ставав загалом «народ» (у вузькому розумінні слова), а не окремі особи, або ті численні його представники, які виражали «загальні» погляди. Разом з тим невірно думати, що звичаї виникали тільки в народі як єдиній етнічній спільності. Вони могли формуватися незалежно в різних регіонах, областях, місцевостях країнах, які мали свою своєрідну соціально-економічну і політичну структуру. Повторюваність учинків місцевих жителів створювала вже закономірність – звичку діяти відповідним чином при подібних обставинах, а сукупність такого роду дій поступово формувала думку: в цьому випадку слід поводитись саме так, а не інакше.

Отже, звичаєві норми поведінки проникли в сфери регулювання суспільних відносин адміністративно-громадсько-карно-правового характеру і самого процесу судочинства. Вони обумовлювали систему органів самоуправління, впливали на встановлення порядку, прав і обов'язків громадян на місцях і обов'язково враховувалися усіма без винятку кодифікаторами [4, 164].

З метою популяризації на міжнародній арені нематеріальної культурної спадщини України у Міністерстві культури створено координаційний  консультативно-дорадчий орган з питань нематеріальної культурної спадщини. На Міністерство покладено встановлення порядку створення і ведення переліків нематеріальної культурної спадщини України та переліків (реєстрів) практик з охорони нематеріальної культурної спадщини. держава забезпечує підготовку і представлення своєї спадщини у Репрезентативному списку нематеріальної культурної спадщини людства та Списку нематеріальної культурної спадщини, що потребує термінової охорони, які складає ЮНЕСКО. Подання про включення елементів нематеріальної культурної спадщини України до списків ЮНЕСКО здійснює центральний орган виконавчої влади з питань культури. Також запропоновано специфіку заходів з охорони нематеріальної культурної спадщини, особливо тієї, що перебуває під загрозою зникнення, зокрема і через залучення громадськості до її охорони.

 

                                       ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

 

1. Грушевський М.С. Історія України-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 5. – К.: Наук. думка, 1994

2. Захарченко П.П. Історія держави і пра-  Захарченко П.П. Підручник. – К.:В-ва України.  Атіка, 2005. – 368с.

3. Івановська О. П. Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект: [навчальний посібник] / О. П. Івановська – К.: ТОВ «УВПК» ЕксОб», 2002. – 264 с.

4. Історія держави і права України. Том 1  під ред. Рогожина А. І., Гончаренко В.Д. та ін. / В.Я Тація– К.: Видавничий дім, 2003. – 656с.

5. Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1990.

6. Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО; Конвенція, Міжнародний документ від 17.10.2003.: – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_d69

7. Яковлів А. Українське право // Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор. С.В.Ульяновська; Вст. ст. І.М.Дзюби; Перед. слово М.Антоновича; Дод. С.В.Ульяновської, В.І.Ульяновського. – К.: Либідь, 1993. – С.222–236.

8. ЦНБ НАН України. – ВР. – Ф. 1. – № 57957. – Арк. 1; Величко Самоил. Летопись. – Т. 1. – С. 177

9. Bandtke-Stenzinski J.-W. Pamietnik dla naprawy Rzeczypospolitey. – Krakow, 1841. 2

10. Danilowicz I. Historyczny rzut oka na prawodawstwo narodu litewskiego // Wizerunki i roztrzasania naukowe. – Wilno, 1837. – T. 13; Danilowicz I. Statut Kazimierza IV, pomnik z XV wieku uchwat litew. – Wilna, 1826

                                                                           

 

                                                                                            Galina Vishnevska,

                                                                                            Tatiana Gayevska

                                                                                                              c. Kyiv

 

TRADITIONAL RITES OF CUSTOMARY LAW IN THE CONTEXT OF PRESERVING AND POPULARIZATION OF THE HISTORICAL AND CULTURAL HERITAGE JF PODILLYA

 

Customary law of Ukrainians formed over many centuries, and is of great importance for the study of the functioning of the legal customs (unwritten laws) in the regulation of public relations people. They arose and were formed during the evolution of domestic relations and people relied on the conventional "old" norms of behavior (rituals), developed in a variety of circumstances and became the leadership in public and private life.

Keywords: custom, ordinance, unwritten law, customary law, historical and cultural heritage, Podillya.

 <<<